Розділ 19

Остер

У мене все було розплановано. Сніданок, виїзд із дому, обід у середині дня, вечеря і ночівля в невеликому містечку на півдорозі до будинку Браккаса. А тепер усе пішло шкереберть. Я не люблю, коли щось порушує мої плани. А тим більше — хтось.

Поки Каріон снідає, я йду до себе, щоби переодягнутися в дорогу. У мене було бажання залишити Каріона без сніданку, раз він віддав перевагу прогулянці, а не їжі, але хлопець зараз не в тому стані. Йому треба регулярно й повноцінно харчуватися, щоби повністю відновитися. Його дракон дуже великий, але в цьому є і плюс — його формування і дорослішання закінчиться пізніше і є час, щоб надолужити згаяне. А вихованням хлопця займуся пізніше.

Спускаюся на кухню.

— Ти поїв? — суворо запитую його.

— Так, пане начальнику Таємної Канцелярії.

Морщуся від такого офіційного звернення. На роботі вже набридло, тепер ось і вдома… Гаразд. Розберемося пізніше. А з іншого боку, не батьком же йому мене називати!

Завмираю на місці, замислившись над цією думкою. Батько… Чому б і ні, якщо воно так і є. Та одразу ж мене відвідує інша думка: ще треба пояснитися із Саттоном і здогадуюся, якою буде його реакція. Треба щось братові дати натомість. Якусь сенсацію, яка відверне його увагу.

Цікаво, хто ж така ця Лейра, і чому Каріон її так захищає?

Треба розібратися в цьому. Спинним гребенем відчуваю, що тут криється щось цікаве.

Цілую Арту й кивком голови наказую Каріону слідувати за мною. Виходимо з будинку — екіпаж уже стоїть біля ґанку.

— А ланцюг і нашийник? — раптом каже Каріон, коли ми підходимо до екіпажу.

— У якому сенсі? — не розумію я.

— Де мій нашийник? І ланцюг? Вони дуже дорогі.

Сперечатися не буду, речі дійсно добротні і явно зроблені на замовлення, але я все ще не розумію, навіщо вони йому.

— Браккас буде сердитися… — тихо каже хлопець, ледь не плачучи.

— Та мені плювати на твого Браккаса! — вибухаю я, нарешті зрозумівши, що турбує Каріона.

— Але…

— Досить, я сказав! Не дратуй мене.

Каріон

Я так розумію, що Остер вирішив не обтяжувати себе поверненням моїх «прикрас», отже, на мене чекає гарна прочуханка. Сперечатися з Остером не намагаюся — не хочеться отримувати двічі.

Слуга відчиняє двері екіпажу, й Остер сідає всередину. Я вагаюся, обираючи, де мені сісти: поруч із кучером чи на зап'ятку карети біля лакея..

— Каріон, не гальмуй! Залазь уже всередину, — наказує мені Остер.

— Всередину? — дивуюся я.

— У чому проблема? Ти боїшся замкнутого простору? — настає черга Остера дивуватися.

— Н-ні, начебто, — трохи заїкаючись, кажу я.

— Тоді сідай швидше! Ми й так уже втратили купу часу.

Забираюся всередину карети й сідаю на сидіння навпроти Остера.

— Я так розумію, ти ще жодного разу не їздив у кареті, — зітхає він.

«Який допитливий!» — єхидно думаю про себе.

Остер якось дивно сіпається, ніби почув мене.

Але це неможливо! У мене немає ментального зв’язку ні з ким, крім Лейри.

Всю дорогу ми практично не розмовляємо. Попри мету нашої подорожі, я із цікавістю дивлюся у вікно, ледь стримуючись, щоб не пищати від захвату. Коли мені ще випаде нагода подивитися світ! Я у своєму житті не бачив нічого, крім дороги від будинку вітчима до млина й назад. Мені навіть місцеве містечко не дозволяли відвідувати, навіть щоб відвезти туди борошно.

А дорогою до маєтку Остера, мені було зовсім не до роздивляння околиць. Й ось зараз, сидячи на м’якому сидінні карети й розглядаючи світ через вікно, я розумію, що занадто мало ще бачив. І тепер, повертатися до свого звичного життя мені зовсім не хочеться. Але чи є в мене вибір?

Може спробувати втекти?

Від Начальника Таємної Канцелярії? Тут же зупиняю себе.

Кидаю погляд на Остера й бачу, що він уважно мене розглядає. Не розумію взагалі — навіщо він зі мною тягнеться в таку далечінь? Міг би наказати своїм людям відвезти мене і все.

І тут до мене доходить: напевно він хоче отримати з Браккаса за з’їдене мною м’ясо! Мене відразу починає нудити, як тільки я розумію, що на мене чекає покарання від вітчима. Судомно намагаюся порахувати: скільки монет доведеться Браккасу відвалити за все з’їдене мною. Навіть якщо рахувати за гуртовими цінами на найдешевше м’ясо… Це виходить… О, Боги! Браккас мене вб’є… А ще лікування…

— Пане, будь ласка, може, можна мене відправити в каменоломні?

— Навіщо? — дивується Остер.

— Я відпрацюю за з’їдене м’ясо…

— Тобто? — він усе ще не розуміє. Хоча, швидше за все, просто удає. Знущається. Хоче, щоб я його благав?

— Браккас не віддасть вам гроші за моє харчування, — глухо кажу я, намагаючись не схлипувати. — Єдиний спосіб компенсувати ваші витрати на моє утримання і лікування — це відправити мене на каменоломні. — Некрилаті Боги! Де я навчився так витіювато говорити? Дивуюся сам собі, але вже не можу зупинитися. — Економічно буде недоцільно повертати мене вітчиму. Ви не отримаєте від нього ні монетки.

— Це ми ще подивимося. А зараз замовкни. Ти мене дратуєш.