Розділ 18

Каріон

Напевно, у ту мить, коли дракон підхопив мене потужними лапами та стрімко злетів у небо, я мав злякатися. Але замість очікуваного жаху мене охопило здивування. Я вперше в житті лечу так високо й дивлюся на світ з висоти драконячого польоту!

Вітер шмагає по обличчю, повітря дзвенить від швидкості, а земля стрімко віддаляється — і це приголомшливо! Ніколи в житті я не забуду ці відчуття. Серце б’ється як божевільне, і я ловлю себе на тому, що усміхаюся. Звісно, було б ще крутіше самому розправити крила, впевнено розсікати потоки повітря, відчуваючи силу в кожному помаху… Але навіть у лапах дракона — зависнувши між небом і землею — я відчуваю, що лечу.

Я навіть не відразу усвідомлюю, наскільки це небезпечно, але, тільки вже підлітаючи до будинку, звертаю увагу на гострі пазури й лякаюся, подумавши про те, як же мені тепер приземлитися, коли дракон випустить мене з лап. Я неодноразово бачив, як Браккас це робив із моїми братами, своїми молодшими синами. Нічого приємного в цьому немає.

Готуюся до удару об землю, при падінні з висоти декількох метрів, але Остер біля самої землі обертається, і я падаю з висоти не більше пів метра, і навіть не забиваюся.

На цьому все хороше закінчується… Бачу, що Остер на мене злий. Судячи з усього, й Арта теж.

— Ну й навіщо ти це зробив? — запитує вона мене, коли Остер виходить із кухні.

— Я… Я не хочу повертатися до Браккаса, — зізнаюся я.

— Повір батькові й роби все, що він тобі скаже.

— Але я не хочу повертатися!

— Довірся, — повторює вона.

Я зітхаю. Довіритися? Весь мій життєвий досвід підказує, що цього не можна робити! А з іншого боку — чи є в мене вибір?

Поки я не досяг повноліття, за законами Імперії хтось повинен за мене відповідати.

Браккас — мій офіційний опікун. Після першого дорослого линяння я зможу піти з дому, якщо, звісно, не буду сидіти на ланцюгу. Отримаю документ і зможу жити самостійно. Теоретично. Але практично… Вітчим не зніме з мене нашийник. Скільки б він не скаржився, що годувати дракона дорого, але, з огляду на ті відходи, які він кидав у мою годівницю, та порівнюючи з обсягом роботи, яку я виконував, розумію, що Браккас все-таки був у плюсі.

Тож так просто він мене не відпустить. І навіть якщо мені вдасться отримати документ і піти… Куди я піду й чим буду заробляти на життя? Я нічого не вмію, крім як тягати важкий віз.

Мати навчила мене читати та трохи писати. Молодші брати читали мені книжки, як і дочка Остера й Арти — Ольбія.

Ось і вся моя освіта…

Відвертаюся від своїх невеселих роздумів коли Арта ставить переді мною сніданок — повну тарілку вареників із ягодами, щедро присипаних солодкими крихтами та залитих сметаною. Мама такі іноді готувала й завжди пригощала мене. Звісно, у драконячому тілі, щоб наїстися, мені потрібно було б з’їсти кілька сотень таких, але хто ж мені дасть. Але смак я добре пам’ятаю. І зараз, беру, як і звик, усього три штуки. Я добре пам’ятаю, що Остер наказав пригальмувати з моїм годуванням. Арта, напевно, про це забула. Але я не хочу, щоб у жінки були неприємності.

— Дякую, — ввічливо промовляю. Та повільно, розтягуючи задоволення, з’їдаю шалено смачні ласощі.

— Їж, не соромся! — Арта підсуває до мене тарілку, і я заворожено дивлюся на цілу гору смаколиків.

— Дякую, але я не голодний, — знову відмовляюся, благаючи Богів, щоб шлунок мене не видав.

— Не будеш? — тут же з’являється Крит, — тоді я з’їм!

— І я! — як завжди, Кас теж тут.

Пам’ятаю, що брати — Симон і Стайер вічно були голодними, і підсовую тарілку синам Остера, поглядаючи на двері, за якими сховався їхній батько. Звісно, Остер не такий як Браккас, але свої звички я не можу переселити.

Побачивши, як я віддаю їжу молодшим, Арта не дуже дивується.

— Ти полював? — запитує мене, вирішивши, що я дійсно не голодний.

Чи полював я? Я намагався. Тож, анітрохи не обманюючи, киваю головою.

— Добре, значить ти дійсно не голодний, — усміхається жінка.

Швидко опускаю очі, щоб вона не побачила мій голодний погляд. Полював — ще не означає, що щось зловив…

Лейра

— Ти ще спілкуєшся з тим хлопчиком? — несподівано запитує мене мама за обідом. — Не прив’язуй його до себе.

— Мамо, ми з тобою вже говорили про це. Я всього лише допомагаю йому впоратися із самотністю, — спокійно відповідаю матері, намагаючись не видати раптового хвилювання, що охопило мене.

— Так, ми з тобою про це вже розмовляли, і ти обіцяла, що скоро все закінчиться. Тому я й уточнюю, чекаючи, коли ти дотримаєш свого слова, донечко.

— Закінчиться, як тільки йому більше не буде потрібна моя допомога, — твердо відповідаю, відправляючи в рот соковитий шматочок м’яса.

— Лейро, ти скоро виходиш заміж, і неправильно морочити юнакові голову, коли ти збираєшся заміж за іншого.

— А якщо я не хочу заміж за іншого? Ти ж знаєш, я взагалі не хочу заміж!

— Давай без істерик, донько. Увімкни мізки. Ти ж знаєш, нам потрібен цей союз! Без Султанату нам не вистояти проти Імперії. Тим більше зараз, коли в них настільки покращилися відносини з Дикими Землями та з Озерним Краєм. Поріднитися між собою — це був дуже розумний хід із їхнього боку. І нам варто вчинити так само.

— Те, що в них покращилися відносини, ще не означає, що вони збираються з нами воювати! — використовую аргумент, яким буквально в пух і прах розбила вчора свого вчителя історії.

— Але ми не можемо ризикувати та ставати легкою здобиччю, — відбиває мама. — Тобі доведеться вийти за Аріаса. Заради безпеки нашої країни.

— І Аріас готовий прийняти наш уклад? Він готовий оселитися в Південному Королівстві й жити за нашими законами? Тому що я не збираюся ставати молодшою дружиною в його гаремі.

— Саме це питання зараз обговорюється. Поки що він не готовий прийняти всі наші правила, — мама робить акцент на «всі» і продовжує: — Але йому доведеться. І як тільки він буде готовий, проведемо обряд. Не можна зволікати із союзом!