Розділ 17

Остер

Всю ніч ми з Артою надолужуємо пропущене за тиждень і засинаємо тільки тоді, коли перші промені сонця заглядають у нашу спальню.

Виповзаю з ліжка тільки до сніданку, не поспішаючи спускаюся на перший поверх і стою біля вікна в очікуванні своєї ранкової чашки бадьорого напою.

— Діти, — чую голос Арти, — ви не бачили Каріона?

Тут же напружуюся, прислухаючись.

— Я не бачив його, — відповідає Кріт.

— І я — не бачив, — приєднується Кас.

— Я бачила у вікно, Каріон рано встав, вийшов у двір і обернувся. А потім спробував злетіти. Але в нього нічого не вийшло, і він просто пішов по дорозі, — каже Ольбія.

Так, втік, значить. Гарчу я, частково обертаючись.

— Почекай, Остере, — зупиняє мене Арта, відчувши мій настрій. — Може, він просто вирішив навчитися літати…

— І пішов брати розгін? — скептично коментую припущення дружини. — Нічого, я розберуся. Коли його спіймаю.

— Не гарячкуй…

— Я абсолютно спокійний, люба.

Я просто «обожнюю», коли руйнують усі мої плани! І тепер, замість спокійного сніданку, я повинен ганятися за всякими зеленими.

— Якщо насправді Каріон вирішив втекти, ти ж не покараєш його? — ставить ідіотське питання дружина. Ні, я його м’ясом нагороджу! Подвійною порцією… Подумки ричу. Але вголос вимовляю лише максимально спокійно:

— Я розберуся.

— Остере…

— Арто, ти спеціально мене затримуєш?

— Ні, вибач, коханий. Знайди й поверни його. Хлопчику не можна бути одному. Він ще занадто молодий і вразливий.

— Та цей дурень нічого в житті ще не знає і може вляпатися так, що його життя в будинку вітчима здасться йому курортом! — відповідаю я та вибігаю на вулицю.

Обертаюся і злітаю.

Приблизно прикидаю, куди цей дурень міг попрямувати, не знаючи дороги.

Можливо, він пам’ятає шлях, яким його сюди притягли, але бігти тією ж дорогою було б нерозумно.

І, напевно, він спробує схитрувати.

Літати він не може, у людській іпостасі далеко не втече, а місць, де може пройти такий великий дракон, як він, не так уже й багато. Визначаю напрямок і відразу ж натрапляю на сліди.

Тепер тільки питання часу, коли я його знайду.

Не поспішаючи махаю крилами й через кілька хвилин уже бачу його.

Зелений рішуче перебирає лапами, але він ще не знає, що ця дорога веде в глухий кут. Далі там тільки озеро й каньйон.

Роблю велике коло, щоб він не помітив мене і прибуваю на місце набагато раніше. Намагаючись не шуміти, із задоволенням занурююся в прохолодну воду.

Не висовуючись, спостерігаю крізь товщу води, як Каріон підходить до озера. Але, побачивши, що далі йти нікуди, зелений з ображеним риком сідає на попу.

Я бачу, як кінчик його хвоста починає тремтіти. Каріон плаче?

Не поспішаючи, висуваю морду, а потім з’являюся весь.

Побачивши мене, Каріон злякано озирається по сторонах. Добре хоч не намагається втекти, розуміє, гаденя, що це безглуздо. Влаштувати йому гарну прочуханку?

Але Каріон виглядає таким нещасним... І йому в житті й так уже дісталося… Вирішую, що поки будемо трястися в екіпажі до будинку його вітчима, відірвуся поповній. Мало хто витримує мої лекції без ридань більше ніж годину. Хіба що Ітон. Особливо в драконячій іпостасі. Я не відразу зрозумів, що він затискає вушний отвір, як перед зануренням у воду, і просто мене не чує, і довгий час дивувався його стійкості…

Обертаюся сам і наказую обернутися Каріону.

— Захотів до озера прогулятися? — майже ніжно запитую я. Ті, хто мене трохи краще знають, у цьому місці вже починають тремтіти. Але Каріон тільки насупившись ображено дивиться в пісок.

Не дочекавшись відповіді, продовжую:

— Так само бадьоро повернешся, чи відтягнути тебе в лапах? — запитую я, прекрасно знаючи, що подорож у лапах це покарання.

Бігти назад у драконячій формі довго і втомливо, а головне — це порушує всі мої плани на сьогодні. А я не люблю, коли щось йде не так, як я запланував.

І Каріон, як мені здається, усе це прекрасно розуміє, тому не обертається і просто стоїть, опустивши голову.

Приймаю драконячу форму й голосно плескаю крилами, подаючи сигнал, що зараз буду злітати.

Звісно, я сильно ризикую, збираючись переносити його в лапах. Мої кігті гострі як бритва і при найменшому незручному русі, Каріона просто переріже навпіл. Але і я давно вже не зелений… і вже неодноразово робив подібне. Головне, щоб хлопець не смикався.

Роблю над ним коло й пікірую, розчепіривши лапи. Підхоплюю його й несу в маєток.

За лічені хвилини ми опиняємося біля будинку, і я максимально акуратно приземляюся, на ходу обертаючись.

Каріон, не готовий до подібних трюків, падає, але висота не велика й покалічитися він не повинен.

— Остере, що знову відбувається? — вибігає нам назустріч Арта, обурюючись на ходу, побачивши, що я приніс Каріона в лапах.

— У мене не було часу чекати, поки він дошкандибає назад, — зло кажу я.

— Зайди в будинок, — командую йому. — Виїжджаємо відразу після сніданку.