Розділ 10

Каріон 

Лейра перериває нашу «розмову», як завжди буває, щойно вона переходить на її сім’ю. Зітхаю і прислухаюся до діалогу Остера та Арти.

Вони занадто далеко, і до мене доносяться тільки уривки фраз: «його заслали», «відрізати кінчик хвоста», «на пів року закриє в підземеллі», «я ще розберуся із цим… нехлюєм», «поставлю кілька питань, поки він буде верещати».

Мене починає трусити, як тільки я розумію, що на мене чекає. Як я і припускав — попереду тортури й підземелля… Але чому Остер вирішив, що я засланий? Головне — ким?? Відповісти на це питання я не зможу, отже, тортури можуть тривати дуже довго.

Але навіщо було знімати з мене нашийник? Щоб я спробував втекти й додав собі неприємностей? Та гірше вже не може бути…

А втекти… Схоже, це мій єдиний шанс врятуватися. Якщо Остер вирішить, що я не можу ходити, може сьогодні на мене не надінуть нашийник і вдасться втекти? Але куди?? Страх сковує мою свідомість. Я розумію, що не можу логічно мислити. Але в голові тільки одна думка — мені треба тікати звідси. Тікати! Тікати…

Один із дракончиків приносить мені відро з м’ясом і ставить перед мордою. Майже відразу з’являється другий — з відром води. Одним махом випиваю воду і принюхуюся до м’яса. Щоб втекти, мені знадобляться сили. Наважуюся і по шматочку беру їжу, намагаючись приховати, наскільки я голодний.

Дракончики уважно стежать за мною, одночасно нахиляючи голову то вліво, то вправо. Таке відчуття, що вони це репетирували! В інший час я, напевно, посміявся б із них. Але зараз мені не до сміху.

Коли м’ясо залишається тільки на дні, помічаю, що в дракончиків уже висять слини по краях пащі, і вони, спостерігаючи за кожним шматочком, який я поглинаю, скиглять і перебирають передніми лапами. Коли у відрі залишається тільки два шматки м’яса, підсуваю його мордою до братів. Ті обережно озираються по сторонах, а потім по черзі занурюють морди у відро й беруть по шматку. Практично миттєво проковтують і вдячно виляють хвостами.

Прикольні вони! І хоч зовсім не схожі на Симона і Стайера, і явно харчуються набагато краще, але голодні морди вміють робити!

Подумки сміюся з них і забуваю, що хвіст треба тримати весь час навісом. Випадково торкаюся ним землі та скрикую від болю, мимоволі клацаючи зубами, і дракончики миттєво відлітають, перелякано щебечучи.

Хто б сумнівався, що спостерігаючи за моїм клацанням щелепами в бік дракончиків, Остер тут же вискочить із будинку, обертаючись на ходу.

Стискаюся в клубок, підбираючи хвіст і притискаючи його і хворе крило до тіла, прекрасно знаючи, що зараз станеться. Навіть якщо величезний чорний дракон просто потрясе мене за загривок, як це зазвичай робив Браккас, мені це не здасться замало. А якщо Остер ще й підійме мене й жбурне об землю… Я скиглю та підтискаю лапи. Мені треба поберегти кінцівки, інакше я не втечу!

Остер налітає на мене, і я вже готуюся відчути на холці його зуби або кігті, але дракончики раптово прикривають мене своїми маленькими тільцями!

Якщо Остер зачепить їх кігтем… Хапаю одного зубами й ховаю під здоровим крилом, а другого встигаю відкинути мордою в бік. І… Ричу на чорного дракона! Це самогубство. Я знаю… Але інстинкт захисту члена зграї спрацював швидше за мозок.

«Каріон! Що відбувається?» — знову чую Лейру.

«Я… я, здається, вмираю… Я кохаю тебе, Лейро! Тобто кохав…», — зізнаюся і вдруге за сьогодні провалююся в темряву.

Остер

Що це щойно було??

Каріон клацнув щелепами в бік Крита й Каса, і я миттєво кидаюся до них, щоб врятувати дітей. Але ці малолітні дурні вирішили прикрити Каріона собою! Чесно кажучи, якби хлопець не зреагував і не відкинув одного вбік і не прикрив другого крилом, наслідки були б набагато плачевніші…

Повертаюся та оглядаю старшого.

У Каріона розірвана перетинка на його єдиному більш-менш здоровому крилі. Переломів, здається, немає.

Крит тремтить, притиснувшись до його боку, а Кас підходить до морди Каріона й обіймає його крилами. І всі троє на мене злобно гарчать…

— Що тут сталося?? — з криком вибігає Арта з будинку.

Побачивши кров, що хлиста з розірваного крила зеленого, вона на мить ховається в будинку і вибігає вже з лікарською валізою.

— Арто, я…

— Потім розповіси, що ти знову накоїв. А зараз принеси набір розпірок. Для крил. Номер п’ять. Він лежить…

— Я знаю де.

Біжу в будинок за розпірками, хоч і розумію, що поспішати нікуди. Регенерація в Каріона ще не скоро почнеться. Отже, Арті доведеться зашивати йому крило.

І, швидше за все, доведеться робити переливання. Брр… ненавиджу цю процедуру, але крім мене дати Каріону кров нікому.

А з дрібними я потім серйозно поговорю.

Тільки-но спіймав себе на тому, що вже подумки прийняв Каріона в зграю. Старший, дрібні…

Жену від себе ці думки. Не можна до нього прив’язуватися! Принаймні, поки я його не перевірю…