Розділ 9

Каріон

Як тільки Арта заговорила про їжу, я відразу забув про свій нещасний хвіст. Невже мене сьогодні ще раз нагодують? Не вірю своїм вушним отворам! Та навіть якщо це будуть звичайні кістки, при щоденному харчуванні я зможу вже через пару днів почати регенеруватися. Я потім усе відпрацюю. Не знаю ще як, але обов’язково відпрацюю! Я багато чого вмію — тягати візок, носити воду, перекочувати мордою бочки й камені. Я навіть вмію читати. Але навряд чи ця моя здатність комусь знадобиться…

«Гей! Каріоне! — чую голос Лейри у своїй голові. — Ти як там? Живий?»

«Живий…»

«Уф, чесно кажучи, я злякалася, коли ти зник…»

«У сенсі «зник»? Ти що, мене постійно чуєш?»

«Не чую, але в драконячій іпостасі постійно відчуваю, що ти є. Ніби тепло всередині. А тут раптом ти зник! Стало відразу самотньо…»

«Ніби тепло всередині? У районі серця…»

«Так! Ти теж це відчуваєш?»

«Відчуваю… Так ось що це… Ой. Зараз мені хвіст, здається, відріжуть…»

Я сам лякаюся цієї думки, але що там лікувати?? І головне — навіщо… Браккас давно погрожував мені останні пів метра обрізати. Мама його щоразу відмовляла. А потім у нього не було на це часу. А ось в Остера, схоже, часу навалом. Ну й нехай відрізає! Хоч боліти перестане…

— Витягни хвіст, — командує Арта. — Остер, тобі доведеться його притримати.

Заплющую очі в очікуванні, але відчуваю, що в моїх ранах колупаються. Помучити спочатку вирішили? Я в чомусь повинен зізнатися?

Починаю скиглити, але відчуваю, що біль притупився. Уже не такий різкий, ніби хтось забрав частину його собі. Так колись робила мама.

«Лейра, це ти?»

«Що саме, Каріон?»

«Ти забрала частину мого болю?»

«Ні. Я так не можу… Я пробувала…»

«Тоді хто?»

«Може, Остер? Він же твій батько!»

«Навіщо йому…»

«Мій завжди так робив…»

«Робив? Що з ним сталося?»

«Він… він помер… Так сказала мама…»

Остер

— І коли ти збирався мені розповісти? — запитує Арта, коли ми залишаємося наодинці.

— Про що, кохана? — дивуюся я, хоча вже здогадуюся. Ще задовго до нашого шлюбу, Арта заборонила мені лізти в її голову без дозволу, тож тепер я можу тільки припускати та здогадуватися, про що вона думає.

— Про те, що Каріон твій син!

Ну що ж, і цього разу я вгадав…

— Я не впевнений у цьому на сто відсотків, але…

— Але? Звідки він взагалі тут з’явився?

— Я прокинувся вранці, а він уже тут був. Зі зв’язаними крилами й мордою. Прикутий до дерева. Біля нього лежала записка. Ось ця, — розповідаю дружині все як на духу, уже не бачачи сенсу щось приховувати. Шипастий хвіст Каріона вона вже бачила…

Простягаю дружині конверт, у якому лежить записка з коротким повідомленням.

«Це твій син Каріон», — читає Арта вголос.

— І чому ти не впевнений, що він твій син?

— Я ніби відчуваю кровний зв’язок із ним. Але ментального в нас немає. Може, він позашлюбний син Саттона? — вголос розмірковую я. — Але на брата це не схоже, та й тоді ментальний зв’язок однаково повинен бути!

— Можливо, у нього із цим якісь проблеми?

— Але я бачу, що він час від часу з кимось зв’язується…

— І тому ти припускаєш…

— Ти мене добре розумієш… Так, я припускаю, що його заслали…

— Із цим я не можу тобі допомогти, але одне можу точно сказати — він твій син.

— Чому ти так думаєш?

— У нього шипи на хвості. Це ж родова ознака ментальних драконів. Так чи не так?

— Де ти там у нього взагалі розгледіла шипи?

— Їх припікали недавно, і регенерація в нього практично відсутня, але сам орган, що генерує шипи, знаходиться дуже глибоко й пов’язаний із хребтом. Його неможливо усунути припіканням — тільки відрізати кінчик хвоста. Так що Каріон стовідсотково належить до Роду Ментальних Драконів.

- Некрилаті Боги! Якщо Саттон про це дізнається, він мене якщо і не стратить відразу, то, як мінімум, на півроку закриє в підземеллі. Ти ж знаєш, як брат реагує на появу ментальних драконів на стороні.

- Так, пам'ятаю. Він вважає це мало не загрозою безпеці Імперії.

- Так і є. Вороги неодноразово намагалися дістати кого-небудь з нашого Роду. Правильно підготовлений ментальний дракон - потужна зброя...

- Мені це не подобається, - сумно зітхає дружина. - Якщо Імператор тебе покарає, доведеться переїжджати до столиці, ближче до підземелля. А ти ж знаєш - діти не люблять жити в місті.

— Це все, що тебе турбує? — ображено гарчу я.

— Звісно! Поки ти будеш сидіти в підземеллі, я змушена буду жити в палаці. Танцювати на балах, ходити на всілякі світські заходи… Як же я це не люблю, але доведеться… — демонстративно зітхає, але не витримує і починає сміятися Арта.

— Це взагалі-то не смішно! — обурююсь я. — Гаразд, залишимо поки питання його походження відкритим. Мені ще багато чого належить про нього і від нього дізнатися. Поки що його треба відгодувати й підлікувати. Коли повернеться прислуга?

— А я звідки знаю?

— Припини, дружино! Я впевнений, що ти все це організувала.

— А не треба було знущатися з Ітона!

— Не буду більше, — відразу погоджуюся я. — До речі, коли цей танцюрист-незграба повернеться? Він дійсно полетів додому?

— Уяви собі! Між іншим, він не був там уже два роки.

Знову зітхаю. Я ще розберуся з цим диким нехлюєм, коли він повернеться!

— Гаразд, тоді лікуванням Каріона доведеться зайнятися тобі, повідомлюю дружині.

— Може, викликати Дарію? У неї більше досвіду…

— Ага, Дарію сюди, а мене до Саттона в підземелля…

— Добре, спробую сама. Але тобі доведеться мені допомогти.

— Із задоволенням потримаю його! Заодно поставлю кілька питань, поки він буде верещати.

Арта пропускає мої слова повз вуха, прекрасно розуміючи, що я не упущу можливості допитати хлопця і вона не зможе мені в цьому завадити. Дружина лише тихо зітхає і продовжує: