Розділ 7

Остер

Каріон знову з кимось на зв’язку! Палевно для агента взагалі-то. Але якщо хлопець чистий, і я помиляюся, тоді з ким він ментально спілкується? При тому, що навіть я не можу до нього пробитися?

— Так звідки тут взявся цей доходяга? — цікавиться Арта.

«Доходяга» ображено відвертається. Хоча чого тут ображатися? Звучить, звісно, не дуже, але зате повністю описує стан молодого дракона…

— Підкинули, — коротко відповідаю я, не вдаючись поки що в подробиці.

— І що ти збираєшся з ним робити далі?

Хороше питання, взагалі-то. Шкода, що в мене ще немає на нього відповіді…

— Деякі обставини його появи… — починаю здалеку.

— Ближче до справи, Остере.

— Швидше за все, мені доведеться на деякий час забрати його… На роботу.

— Ти маєш на увазі в Таємну Канцелярію? Хочеш перевірити його? Ти пропустиш цього нещасного через підземелля?

— Ну так… Не булочками ж торгувати я його заберу.

— У цього дракона ще навіть не було першого дорослого линяння! А виглядає він уже так, ніби пів свого життя провів на твоїй роботі, — співчутливо каже Арта. — Може, його треба спочатку привести до ладу? Як мінімум відгодувати. Ти ж бачиш, він навіть не регенерує!

— Ти займешся цим? Бо мені ніколи з ним возитися!

— Ніколи? Добре. Тоді я цим займуся. Я лікар і це мій обов’язок! — скептично дивиться на мене дружина. І додає з осудом: — Я не можу дозволити йому помирати від голоду в мене на очах.

— Я його, взагалі-то, нагодував та напоїв… — намагаюся виправдатися… — Він випив 10 відер води та з’їв чотири, ні, п’ять відер м’яса.

— Так. Тобто м’яса дома більше немає, я правильно зрозуміла?

— М’яса більше немає… — погоджуюся я із зітханням.

— І відправити за ним нікого… — трохи примружившись, дивиться на мене дружина.

— Нікого… — знову погоджуюся я.

— І в будинку немає жодного чоловіка, який міг би піти на полювання?

— Нікого немає… — намагаюся зітхнути я і відразу розумію, що мене підловили. — Тобто ти пропонуєш мені відправитися на полювання?

— А в чому проблема, Остере, ти розучився полювати?

Знову зітхаю. Не те щоб розучився, але в останнє робив це так давно… Ні, я не втратив навички. Це неможливо! Мені просто лінь…

Але в будинку реально не залишилося нікого із чоловіків, а сім’ю годувати треба. І насамперед поповнення.

Відходжу трохи вбік і обертаюся. Не втрачаю нагоди похизуватися своїм величезним чорним драконом. Арта й діти неодноразово бачили мене в драконячій іпостасі, але щоразу із захопленням милуються моїм звіром. А ось Каріон… Зелений дракон від подиву відкриває пащу і стежить за моїм польотом, не відриваючись.

Сподіваюся, я справив на нього потрібне враження. І він не буде робити дурниць. Коли зміцніє настільки, що буде на них здатний…

Каріон

Остер обернувся і злетів. Від захвату я в прямому сенсі впустив щелепу на землю. Він неймовірний! Великий, абсолютно чорний, блискучий… Величезні крила, що закривають собою половину неба. Впевнені рухи дракона, який пишається своїм тілом. Як же він гарний! А як літає! Кожен помах потужного крила зі свистом розсікає повітря.

Милуюся величезним чорним драконом, затамувавши подих. Я теж міг би таким бути, напевно. А ось ці хлопці — Кріт і Кас, явно схожі на батька, хоча ще маленькі й зелені, як і я.

Але мені більше не судилося злетіти… Сумно бурмочу, не маючи сили стримати емоції.

Зітхаю і відвертаюся. Мій погляд тут же натикається на мої покалічені крила… Мені ніколи більше не злетіти…

Я вже пристосувався жити без неба… М’язи моїх ніг добре накачані, і я можу довго працювати, тягаючи навантажений візок. Але навряд чи мої вміння тут знадобляться.

Чорний дракон нарешті відлітає, і дружина Остера підходить до мене.

— Ну що, малюк, знімімо з тебе це неподобство, — каже жінка, підходячи до мене.

Про що вона? Мотузки з крил і морди Остер уже зняв. На мені залишився лише нашийник і ланцюг. Так я вже багато років у цьому ходжу. Нашийник, правда, уже трохи тисне, але ланцюг міцний і надійний. З ним я впоратися все ще не можу.

Арта хвилин п’ять возиться з моїм нашийником. Дракончики час від часу приносять їй якісь інструменти з дому, практично миттєво реагуючи на її думки. А дівчинка — дочка Остера й Арти, сидить навпроти моєї морди й невідривно дивиться мені в очі.

— Ну ось і все! — повідомляє Арта, і я відчуваю, як важкий кований нашийник спадає з мене. Підіймаю голову і витягую шию! Свобода!

Озираюся по сторонах. Поки немає Остера, я можу рвонути звідси!

— Без дурниць, малюк! Як би далеко ти не встиг втекти, але Остер літає швидше… Не зли його. І мене…

Арта говорить це спокійно, і я не відчуваю в її голосі загрози. Але щось у її тоні змушує мене підкоритися. Вона має рацію, як би швидко я не бігав, без крил мені не втекти. Та й навіщо?

— А тепер огляньмо твій хвіст, — каже Арта.

Хвіст? Ні, ні!! Я відразу підбираю його під черево та прикриваю лапами.

Жінка підходить ближче і простягає до нього руку. Я гарчу, намагаючись не підпустити її близько.

— Е-е! Ти що робиш, самогубця зелений? Твоє щастя, що Остера зараз поруч немає. Він би тобі голову відкусив за рик у мій бік! Показуй хвіст.

Жінка має рацію. Ричати на дружину начальника Таємної Канцелярії — це справжнє самогубство.

Скулюся, вибачаючись, і прибираю одну лапу, відкриваючи доступ до пораненого кінчика хвоста.

— Некрилаті Боги! — зітхає жінка, оглядаючи його. — Так. А це що??

Повертаю морду, щоби подивитися, що саме її здивувало. Можливо, я зробив це занадто різко і випадково зачепив Арту. Жінка падає, а я… я тільки встигаю відчути, як величезні пазури встромляються в моє тіло, підіймають у повітря та кидають на землю. А потім настає темрява й тиша…