Розділ 2

Каріон

Мама померла два місяці тому, і Браккас — мій вітчим — вирішив позбутися мене. Не придумавши нічого кращого, він просто підкинув мене Остеру з Роду Ментальних Драконів із запискою про те, що я — його син. Навіть уявити боюся, що буде, коли начальник Таємної Канцелярії дізнається правду…

Мама останні місяці була не в собі й наговорила всякого. А вітчим не особливо витрачався на її лікування. Так що в її марення про моє походження вірити не можна.

Тож у кращому випадку на мене чекають каменоломні. Та мені так пощастить, тільки якщо Остер зглянеться наді мною, і від моєї тушки залишиться хоч щось після перебування в підземеллі Таємної Канцелярії.

Кажуть, що Остер розв’язує язики всім. Тож мені доведеться дізнатися, як саме він це робить.

Всю дорогу до маєтку Остера я скиглив, намагаючись вирватися, але Браккас накинув мені на шию петлю і просто притягнув до особняка мого «батька». Морду він зав’язав мені ще вдома. Точніше, просто не розв’язав. Після смерті мами намордник із мене знімають тільки під час годування. А буває це далеко не кожен день…

Поки мене тягли, моя луска неабияк пошкодилася, та й перетинки місцями порвалися об гострі камені. Тож зараз я виглядаю ще більш пошарпаним, ніж зазвичай.

Звісно, регенерація із цим би впоралася. Але сил у мене на неї немає. При такому мізерному харчуванні, не знаю, як я взагалі вижив.

Вітчиму я не потрібен, він терпів мене тільки через маму, яку він по-своєму кохав… У мене є два молодших брати, рідні сини Браккаса, народжені на відміну від мене в людській подобі. Вони не настільки марні, як я. І головне — не вимагають таких шалених витрат на годування.

Але основна моя проблема в тому, що я не можу обертатися. І ще жодного разу не приймав людську форму. Хоча за віком вже ось-ось має початися моє доросле линяння.

Ніхто не знає причини відсутності обороту. Хоча, за великим рахунком, ніхто їх не шукав. Вітчим вічно був незадоволений тим, що доводиться годувати дракона, тому постійно навантажував мене роботою, використовуючи в основному як в’ючну тварину.

Тож зараз, притягнувши мене вночі та прикувавши ланцюгами до найтовстішого дерева, Браккас із полегшенням видихає:

— Нарешті я позбувся тебе! Твоя мати стверджувала, що ти — син Остера з Роду Ментальних Драконів! Сумніваюся в цьому, але тепер це не моя турбота. Марінда просила відправити тебе до батька — і я виконав свою обіцянку. А що він із тобою зробить — замучить до смерті в підземеллі або відправить на копальні як самозванця — це твої проблеми.

Браккас йде, а я залишаюся лежати на землі, зі зв’язаними крилами й туго обв’язаною мотузками мордою, не маючи ніякої можливості вирватися. Тихо скиглю, навіть не намагаючись регенерувати.

— Що, Некрилаті Боги, тут відбувається? — раптом чую над головою громоподібний рев чоловіка. — Куди дивиться охорона? І де взагалі вона?

Злякано смикаюся, намагаючись вирватися. Упершись усіма чотирма лапами в землю, намагаюся відірвати проклятий ланцюг. Але це безглуздо. І тільки важкий кований нашийник висмикує із шиї залишки луски. Ланцюги, якими я прикутий до дерева, занадто міцні. І скільки б я не смикався, порвати їх не виходить.

Браккас добре постарався, щоб я не зміг повернутися до нього…

Намагаюся завити, але через міцно зав’язану морду чується лише жалібне скиглення.

Змирившись з неминучим. Лежу, лише глухо скиглячи, ТА раптом, як завжди в такі моменти, у моїй голові знову з’являється Вона… Іноді, коли в мене більше сил, я бачу її обличчя. Але сьогодні — це тільки голос:

«Ти знову валяєшся в багнюці, як викинуте цуценя, Каріон…» Голос. Той самий. Жіночий. Знову він у моїй голові. Спокійний, майже лінивий. Я здригаюся, але не відповідаю. Це ж просто галюцинація. Як завжди. Плід голоду, страху й самотності. Я знаю, що її не існує… Але я знову і знову тікаю в той світ, де «живе» вона, та, яка називає себе Лейра. З нею мені завжди спокійно…

— А ну тихо! — гаркає на мене чоловік, судячи з владного виразу обличчя і блискучих від злості очей — переді мною Остер — начальник таємної канцелярії, молодший брат Імператора. І я повертаюся у свою моторошну й голодну реальність. 

Щоб зі мною не сталося далі, відчуваю спинним гребенем, що тут мені буде ще гірше, ніж у будинку вітчима.

За що мені все це, мамо? Чому ти не могла у своєму маренні «вибрати» мені в батьки когось простішого?