Розділ 62

Темір насилу розплющив очі. Навколо все ховалося в червоному мареві, і в цьому була винна зовсім не вогняна печера, розташована за троном, а жорстокий удар об кам'яну підлогу, якого він зазнав, пролетівши чималу відстань. Навіть для преміального бійця це виявилося занадто.

Він відчув на губах металевий присмак крові. Гаряча кров заливала очі. Отже, він добряче вдарився головою.

Права нога була підігнута під себе, а ліва випрямлена. Темір спробував обережно підтягнути її. Кінцівка послухалася, тобто це ще не кінець.

Ледве дихаючи, оскільки кожен вдих відлунював болем у всьому тілі, він спробував повернути голову.

Може, взагалі не рухатися? Якщо не рухатися, то майже нічого не болить.

Раптом у полі зору опинився трон. Виявляється, Темір був не так вже й далеко.

Те, що він побачив, змусило його понівечене тіло напружитися для кидка. Темношкірий велетень нахилився над Норіссою, яка стояла на колінах, і пристрасно цілував її.

Темір мимоволі вдихнув глибше і мало не застогнав.

Не вистачало ще привернути до себе увагу. Наступним ударом цей велетень прикінчить його.

Ятагана не було, так само, як не було й меча в руках Норісси.

Темір відчув, як кров прилила до обличчя. Ось для чого цьому велетню потрібна дівчина!

Обхопивши виступ на кам'яній підлозі, Темір спробував підвестися. Пальці не слухалися. Рука зісковзнула, і його знову кинуло на кам'яну поверхню.

Без ятагана він зовсім не боєць. Однак, і зброя тут не надто допоможе, адже зрозуміло, що Темір має справу з демоном. Причому не з якимось другорядним, а одним з хазяїв пекла.

Насправді, він був не такий вже далекий від істини, хоча уявлення Теміра про пекло відрізнялося від того, як насправді виглядали підземні лабораторії Темного Хазяїна, у яких вирощували пекельних гончаків.

Проти демона у Теміра є тільки один засіб - магія. Та чи можуть звичайні заговори захистити від могутнього Темного?

Темір заскрипів зубами і поповз. Витерши кров з обличчя, він таки спромігся зачепитися рукою за нерівну підлогу і підтягнути тіло.

Повз він не у напрямку трону, а у напрямку вогняної печери.

Спочатку Темір ще бачив Норіссу і темношкірого велетня, та це не заважало йому витрачати всі сили на те, щоб повільно просуватися уперед.

Коли темношкірий велетень поклав дівчину горілиць і розірвав на ній сукню, доля змилостивилася над Теміром. Він втратив їх з вигляду, огинаючи трон по широкій дузі.

Темір наближався до вогняної печери.

Та насправді це була ніяка не печера, а великий отвір у кам'яній підлозі, з якого пашіло полум'я. Ставало дедалі спекотніше, і Темір помітив, що кров уже не так сильно заливає очі.

Це змусило зібратися з силами і повзти швидше.

* * * * *

Спритність, з якою рухався Дан, дивувала його самого. Він встиг проклясти день, коли вирушив у цей похід, принца Альядолідського, який звалився йому на голову, та усіх викрадачів Норісси, разом узятих. Щоправда, Норіссу він не проклинав, та пообіцяв, що їй дістанеться на горіхи, щойно він розбереться з усіма цими тварюками. Щоб більше не виявляла свавілля, яке призводить до подібних наслідків.

А заразом би дісталося і самому Дану. Адже врешті-решт, він міг не відпускати Норіссу із Теміром, незважаючи на всі її наполягання. Імператорський кірт був у нього, а без цього артефакту Норісса нікуди б не рипнулася.

Та от питання - чи він зміг би їй завадити? Тільки Єдиний знає, як важко мати справу з дівчиною-преміальним бійцем.

Біля Дана півколом височів чималенький вал з решток пекельних гончаків. Йому просто пощастило, що ці тварюки були тупими і здебільшого діяли прямолінійно. Дан укладав їх з таким розрахунком, щоб купа тіл прикривала принца хоча б з одного боку. Більше не було потреби танцювати навколо юнака, тож Дан міг зосередитися на одному напрямку.

Здається, натиск тварюк зменшився? Дан дозволив собі озирнутися.

Так і є! Чимала зграя пекельних гончаків рвонула у напрямку трону.

Поки що Дану щастило, він не отримав навіть подряпини. І ось тепер частина гончаків вирішила, що Темір, який вже знаходився за троном, і від якого спокусливо і солодко пахло людською кров'ю, більшою мірою вартий уваги. Якими б тупими не були пекельні гончаки, велика купа решток їхніх одноплемінників змушувала найрозумніших замислитися - Дан бачив це з виразу їхніх очей. Вони припадали животом до піску і відповзали, поскиглюючи.

Зі свого місця Дан не бачив Теміра і міг лише здогадуватися, куди вирушили тварюки, а також сподіватися, що Норісса в безпеці до тих пір, поки знаходиться біля темношкірого велетня.

Марно він згадав про Норіссу.

Лапа гончака гострими кігтями зачепила плече, і лахміття, яке тепер замінювало йому рукави, просякло кров'ю. Дан замолотив Штучкою з подвоєною силою. Тварюк, які намагалися дістатися до нього, вистачало.