Розділ 56

Кам'яні стіни справа і зліва піднімалися на висоту двох зростів, разом із майже пласким склепінням утворюючи просторий тунель.

Це був світло-сірий пісковик того самого кольору, що й пісок під ногами, вже знайомий Дану по круглій Арені. Могло здатися. що пісок світиться сам по собі, та насправді це були лише відблиски світла, яке падало іззаду. Дан озирнувся, щоб перевірити, чи він не помиляється.

Ні, все вірно. Позаду залишився величезний круглий колодязь, на дно якого він потрапив, увійшовши у портал.

Розмірами з градирню невеликої атомної електростанції, колодязь піднімався вгору на таку висоту, яка унеможливлювала будь-які спроби піднятися по стінах. Вгорі можна було побачити небо, і тут... погляд Дана затнувся.

Ані у своєму світі, ані у світі Владики він не бачив, щоб чисте небо без жодної хмаринки мало бірюзовий відтінок. Він виглядав приємним, і саме цей заспокійливий ніжно-бірюзовий колір змусив все всередині стиснутися від незрозумілої тривоги. Тож, Дан, перевіривши, що загін у повному складі пройшов через портал, вирушив тунелем, стримуючи Теміра, який рвався в бій з мечами напоготові. Стримував хоча би тому, що поки що не було з ким битися. Жодної живої душі, наскільки міг побачити Дан, тут не було. Тільки неяскраве світіння піску, яке продовжувалося в глибині тунелю, хоча, за логікою, там мала б поступово згущуватися темрява.

Тук з принцом влаштувалися в ар'єгарді, прикриваючи Лотті, яка йшла всередині невеликої колони.

Другим, що тривожило Дана, був шурхіт піску. Створювалося враження, що пісок безперервно осипається униз по стінах, хоча нічого такого він не помічав, як не відчувалося і жодних поривів вітру, який міг би потривожити пісок під ногами, спричиняючи цей шурхіт.

Вони віддалилися від велетенського колодязя приблизно на сотню метрів, коли назустріч з вереском вилетіла Суахіль.

Птах помчав у напрямку колодязя, і бійцям не потрібно було пояснювати, що це означає.

Дан вхопив Лотті і відтягнув до стіни:

- Лягайте!

Він натиснув на плече жінки, змушуючи опуститися вниз. Озброєна іграшковим кинджалом, вона стане легкою мішенню.

- А ви - вперед! - тихо наказав Туку і Теміру.

Шурхіт, який так дратував Дана, став голоснішим, і раптом на нього обрушилась ціла лавина звуків.

Найперше, що він побачив, - на загін, повискуючи, нісся пекельний гончак.

Хтозна, що змусило це моторошне створіння видавати подібні звуки, адже така слабка істота як людина не в змозі стати йому гідним супротивником. Та схоже, чудовисько відчувало щось інше.

Невідомо, що змусило його вибрати своєю мішенню Дана, однак замість того, щоб кинутися на тих, хто стояв попереду, тварюка набрала розгін і, на мить загальмувавши, зробила високий стрибок, пролітаючи під склепінням тунелю.

Під рукою Дана жалібно пискнула Лотті. Він і не помічав, що досі притискає її до землі.

Рвонувшись уперед, він закрив жінку собою і міцно перехопив руків'я Штучки обома руками, піднімаючи лезо якомога вище.

Та цього було недостатньо - довелося вперти руків'я у виступ стіни.

Тіло тварюки і лезо Штучки зустрілися майже в тій точці простору, яку визначив Дан.

Жалібне повискування перейшло у сутужний вій, що різко обірвався, коли Дан із силою потягнув Штучку на себе, розрізаючи тварюку майже навпіл.

Лотті встигла відбігти і вже стояла, тримаючи вогнепальну зброю та не наважуючись стріляти. Однак це було зайвим - навіть таке чудовисько як пекельний гончак не може вижити після того, як його розрізало навпіл.

Інерція удару була такою, що Дан не втримався на ногах і покотився услід за пекельним гончаком, який смикав лапами в агонії. З рота йшла піна, язик висолопився, а каламутні очі дивилися на Лотті. Та насправді тварюка вже нічого не бачила. Голова з висолопленим язиком впала на пісок, а рухи припинилися.

Дан згадав суцільне кільце таких тварюк навколо Арени, і йому стало не по собі.

У світі Владики Дан майже забув, що таке страх. Постійний ризик зустрічі з нечистю не дозволяв йому мати хоч скільки-небудь вразливу психіку. До того ж, бійці, які йдуть за ватажком, миттєво відчують найменшу слабину. Тому почуття страху змінилося впертістю, а напади паніки, які переслідували Дана ще з того часу, коли йому вперше довелося побачити наслідки нападу погані на поселення еридіан, він навчився витісняти силою волі.

А отже, йому потрібно йти вперед. І він буде йти, незважаючи на те, які сюрпризи ховає в собі цей тунель.

Попереду з'явилися ще двоє пекельних гончаків. Висолопивши язики, вони трусили попід стінами з обох боків проходу. Втім, атакувати не поспішали, і Дан навіть зрозумів, чому. Вони поступалися дорогою тому, хто повинен був грати першу скрипку у справі знищення непроханих чужинців.

На невеликий загін Дана насувалося щось багатоноге і моторошне. Це виглядало так, ніби гібрид мурахи і павука збільшили до розмірів бульдозера і випустили проти людей.

Мураха пересувалася на лапах, що нагадували павучі, хижо розкриваючи і закриваючи жувала, з яких капала темна, густа слина. Розмір жувал був таким, що для неї не стане труда перекусити людину. Дану здалося, що навіть пекельні гончаки не почуваються надто комфортно поруч із цим створінням.

Велетенська мураха не поспішала, спрямувавши на прибульців погляд фасеткових очей. Чорні, із зелено-золотавим відблиском, вони зупинилися на Дані, який, поспіхом обтерши Штучку піском, знову вхопив її обома руками. Щоправда, він не міг визначитися з позицією. Після того, як подарована Нойя чарівна паличка Лотті була знищена, у них залишилась єдина зброя, по-справжньому дієва проти подібних чудовиськ.

Поміркувавши, він відступив до стіни. Темір і принц повторили його рух, і Дан вважав, що це розумно. Адже зустрічати в лоба атаку подібного монстра означає великі шанси бути зметеним його масою, тоді як залишаючись попід стінами, вони, хоча й опинялися на шляху пекельних гончаків, мали якісь шанси пошкодити павучі лапи монстра.