Глава 93 . Не бійтеся

Лун Вейшень лежав на землі, весь у підсохлій чорній крові, і спокійно, але твердо сказав:

— Так, уходьте. Або опять силу приміню. Не бійтеся, більше сьогодні не уйду от вас.

Лунь Хуа підняла голову і подивилася на нього довгим поглядом. У її очах ще залишалися сліди сліз і страху, але після його слів вона повільно розслабилася.

— ...Ти обіцяєш? — тихо запитала вона. — Що сьогодні більше нікуди не зникнеш і не будеш нас лякати?

Вона обережно провела пальцями по його щоці, витираючи залишки крові, і м’яко кивнула.

— Добре. Якщо ти обіцяєш — я піду. Але якщо ти знову почнеш витікати силою або зникнеш... я тебе сама знайду і притягну за вухо.

Вона нахилилася і легенько поцілувала його в лоб.

— На добраніч, Лун. Відпочивай. І... дякую, що сказав, що не підеш.

Лунь Хуа неохоче підвелася, але перед тим, як піти в намет, ще раз оглянула його, ніби перевіряючи, чи точно все гаразд.

Лі Чен стояв поруч, все ще трохи блідий. Він низько вклонився.

— Шановний Лун... я теж піду. Якщо що — кричіть. Я буду спати дуже чутливо.

Він зробив кілька кроків до свого намету, але зупинився і тихо додав:

— І... дякую, що сказали, що не підете. Після сьогоднішнього... ми дуже злякалися.

Лі Чен теж пішов у свій намет, залишивши Лун Вейшеня одного біля вогнища.

Тепер він лежав сам.

Вогонь тихо потріскував. Два місяці високо в небі. Кров на його мантії вже майже повністю підсохла. Рани затягнулися, хоча тіло все ще було важким від втоми.

Він відчував, що Лунь Хуа і Лі Чен не сплять — вони лежали в своїх наметах і прислухалися, чи все з ним гаразд.

Ніч була спокійною. Десь далеко в лісі чувся тихий крик нічного птаха.