Глава 30. Безповоротний подарунок

Лун Вейшень зупинився, спокійно подивився на Сяо Лін, яка все ще тримала в руках сто тисяч духовних каменів, і сказав рівним, байдужим голосом:

—  Мене звати Лун Вейшень, мені нічого не нада вертати.

Сяо Лін завмерла. Її губи трохи розкрилися, а очі знову наповнилися сумішшю шоку і розгубленості. Вона стояла перед ним, стискаючи камені так сильно, що кісточки на пальцях побіліли.

— Ти... серйозно? — тихо прошепотіла вона. — Сто тисяч високоякісних духовних каменів... і ти просто так їх віддаєш? Без жодних умов? Без боргу? Без того, щоб я пішла з тобою чи віддала щось взамін?

Дівчина опустила погляд на камені в своїх руках. Її плечі злегка тремтіли.

— Я... я ніколи не зустрічала такої людини. Всі, кого я знала, завжди щось вимагали назад. А ти... просто дав і йдеш.

Вона зробила крок уперед і низько вклонилася — щиро, до пояса.

— Дякую, Лун Вейшень. Я запам’ятаю твоє ім’я. І цей вчинок. Якщо коли-небудь наші дороги знову перетнуться... я обов’язково віддячу. Не грошима. А тим, чим зможу.

Сяо Лін випрямилася. На її щоках був легкий рум’янець, а в очах з’явився новий, теплий блиск.

— Ти дивний. Дуже дивний... Але хороший. Будь обережний у цьому світі. Тут такі, як ти, рідко довго живуть.

Вона відступила на крок, все ще тримаючи камені, ніби боялася, що це сон і вони зникнуть.

Лун Вейшень розвернувся і пішов назад до Лунь Хуа та Лі Чена.

Лунь Хуа стояла з легкою посмішкою, схрестивши руки на грудях.

— Дав їй сто тисяч і просто пішов? — тихо сказала вона, коли він підійшов. — Ти справді не змінюєшся. Ні краплі користі для себе. Мені це... подобається.

Лі Чен шанобливо вклонився і додав:

— Шановний Лун, ви вчинили благородно. Дівчина виглядає сильною духом. Можливо, колись вона сама захоче приєднатися.

Вони продовжили прогулянку вечірнім Ханлуном.

Сяо Лін ще довго стояла біля фонтану, дивлячись Лун Вейшеню вслід, поки він не зник у натовпі. Вона стиснула кулак з каменями і тихо прошепотіла:

— Лун Вейшень... я запам’ятаю.