Глава 14

Кірон сидів у тому ж барі, де минулої ночі влаштував свою незабутню гулянку. На цей раз він був обережніший — замовив звичайне пиво. Склянка холодна, пінка ідеальна, а смак… один із найкращих, які він колись пробував. І головне — без ніяких сюрпризів, від яких болить голова.

Він відкинувся на спинку крісла, задумливо дивлячись у піну.
— Якщо я погоджуся, — подумав він, — отримаю гарну суму відразу. Стільки грошей ще ніколи в руках не тримав. Але…

В уяві спливли крики трибун, що скандували «Сераелі!». Те відчуття перемоги, коли весь натовп належить тільки тобі, коли ім’я лунає гучніше за вибухи.

— Якщо я програю навмисне, втрачено буде більше, ніж виграно, — продовжував він мислити. — Титул чемпіона арени дасть ім’я, а ім’я відкриває двері. Контракти, пропозиції, робота… і гроші, які будуть не разовими, а регулярними. Постійний дохід.

Він зробив ковток, відчуваючи, як прохолодне пиво освіжає голову. Вперше за довгий час думки здавалися ясними.

— Так, робота на ім’я принесе більше користі, ніж разовий гонорар, — нарешті зітхнув він.

На обличчі з’явилася ледь помітна усмішка. Кірон розумів: фінал буде справжнім боєм. І він вийде на арену не для того, щоб програвати

Допивши пиво, Кірон повільно підвівся.
— Так, треба відпочити перед фіналом, — пробурмотів він сам собі. — Бій може бути й не зовсім чесним… та коли на підпільних аренах узагалі були чесні бої?

Він кинув погляд на темний зал бару, що вже майже спорожнів, і рушив коридором до своєї кімнати. Усередині було тихо й напівтемно. Він зняв верхній одяг, кинув його на стілець, зітхнув і впав на ліжко. Сон накрив його швидко, мов ковдра.

…Раптом його розбудив тихий шерех. Він не ворухнувся, лишень прочинив очі. У тьмяному світлі дверей виднівся силует. Незнайомець рухався обережно, наче тінь. Кірон напружився, готуючись до стрибка, але з подивом помітив: той ішов не до нього.

Фігура зупинилася біля столика, взяла пляшку з водою, легким рухом відкрутила кришку і щось висипала всередину. Потім так само беззвучно закрутила та, не озирнувшись, зникла за дверима.

Кірон залишився лежати, пильно дивлячись у темряву. Серце билося рівно, погляд холодний.

— Цього й слід було чекати, — тихо промовив він у порожнечу.

Його руки машинально потягнулися до кулона на шиї — холодний метал нагадав, хто він і чого навчився виживати. Завтра на арені, окрім бою, йому доведеться стежити й за тим, хто грає не за правилами.

Кірон прокинувся від рішучого стуку у двері. Він швидко підвівся, скинув залишки сну й обережно відчинив.

На порозі стояв молодий робітник у простій уніформі арени.
— Пані Сераелі, — промовив він з удаваною шанобливістю, — ваш сніданок. Перед фіналом треба підкріпитися. Це від закладу, повністю безкоштовно.

Він простягнув піднос. На ньому стояла тарілка з їжею, яка на вигляд була… підозріло сухою, без жодної соковитої деталі.

— Дякую, — коротко відповів Кірон, прийняв піднос і зачинив двері.

Він поставив їжу на стіл і на мить замислився, дивлячись на вміст тарілки.
Сухарі та трохи в’яленого м’яса? — подумав він. — Досить убогий сніданок для тих, хто ризикує життям у фіналі. Певно, хочуть підстрахуватися: щоб я обов’язково випив воду.

Кірон криво всміхнувся й відсунув піднос подалі. Його погляд упав на кулон, що тихо виблискував у напівтемряві.

— Ні, друзі… сьогодні я не ризикуватиму тим, що для мене важливіше за ваші “частування”, — пробурмотів він.

Зібравшись із думками, він накинув плащ, перевірив кріплення зброї й попрямував у бік ангара. Там, на п’єдесталі під софітами, спокійно чекав Грім — його важка мобільна броня.

Кірон торкнувся металевого борту, наче вітаючись:
— Ну що, друже… час повірити в тебе ще раз перед фіналом.

Механічний гігант тихо озвався знайомим теплим тембром:
— Завжди готовий, пілоте.

Кірон піднявся на Гріма і, ковзнувши поглядом по темних панелях, сів у кабіну Гріма. М’яке світло екранів ожило під його руками, коли він послідовно активував системи. Індикатори засяяли зеленими лампами: крім кількох дрібних подряпин на обшивці, нічого серйозного — машина була у відмінному стані.

— Живі, старий друже, — пробурмотів Кірон, проводячи пальцями по пульту.

Він натиснув важелі, й важкий корпус мобільної броні слухняно піднявся з п’єдесталу. Грім зробив кілька обережних кроків уперед, відпрацьовуючи баланс, потім на команду розмахнувся й двічі вдарив величезними металевими кулаками у повітря, створивши глухий відлунний гуркіт у ангарі.

Кірон уважно оцінив рухи: не ідеально гладко, але після всіх боїв стан був дивовижно добрий. Вони пройшли крізь багато разом — і кожен новий шрам на броні лише нагадував, наскільки далеко вони зайшли.

— Ну що, готовий до бою? — тихо спитав він, поклавши руку на сенсорний пульт.

У відповідь з динаміків пролунав спокійний голос Гріма:
— Завжди, пілоте.

Усміхнувшись самими кутиками губ, Кірон підтягнув ремені крісла, ще раз перевірив показники й поглянув на важкі ворота, за якими його чекав фінал.

Гучний сигнал прокотився ангаром, сповіщаючи:

— «До фіналу залишилось тридцять хвилин. Учасники, займайте свої позиції!»

Гул натовпу під стелею арени був схожий на далеку бурю. Кірон ще раз розім’яв плечі, перевірив ремені на грудях і в думках заспокоїв серце, що билося швидше з кожною секундою.

— Ну що, друже, час показати, на що ми здатні, — сказав він до Гріма, і машина коротким сигналом відповіла.

Він увімкнув рухові системи й, тримаючи управління міцно, рушив до воріт. За металевими стулками лунали гучні крики натовпу:
— Сераелі! Сераелі! — і водночас: — Зелен! Зелен!

Кірон насупився. Отже, Зелен — мій суперник, майнула думка.

Ворота розійшлися з важким скреготом, пропускаючи його на арену, залиту яскравими прожекторами. Посеред майданчика стояв чоловік у потертій куртці, поруч із ним — велика собака. Чоловік ледь помітно всміхнувся, витягнув із-за плаща тонкий шприц і встромив його тварині у шию.