Глава 13

Кірон, хитаючись, піднявся з ліжка. Голова розколювалася, але поступово пам’ять почала повертати клаптиками.

Перед очима спершу промайнуло: він сидить за довгим столом у компанії різношерстих постояльців бару — мисливці за головами, якісь заможні аристократи, навіть кілька механіків з арени. Усі сміялися, піднімали келихи, а він… він пив. І пив. І пив ще.

Наступний уривок: він розмахував руками, захлинаючись словами, розповідаючи історії зі свого минулого — битви з демонічними ордами, поєдинки з іншими пілотами, героїчні подвиги. Люди довкола вибухали сміхом, стукали кухлями об стіл, хтось кричав:
— Та ну, серйозно?! Ще одну! Розкажи ще!

Далі картинка розмилася й знову зібралася докупи: хтось кинув йому виклик просто посеред залу. Він, сміючись, прийняв. Схопилися, обидва полетіли на підлогу, але Кірон, керований п’яним азартом, усе ж примудрився перемогти. Його підняли на руки, натовп кричав, бар розкачувався від шуму…

А потім — іще один уривок, від якого він аж затулив обличчя рукою. Він зігнувся навпіл і просто знудив на свого переможеного суперника, поки всі навколо реготали так, що мало стіни не валилися.

Кірон притулився до стіни коридору, вдихнувши важке повітря станції. І тут знову пам’ять підсунула новий клаптик.

Гучна музика. Баси били прямо в груди, світло миготіло різнокольоровими спалахами. Він, разом із величезним натовпом, танцював у барі, розмахуючи руками. Хтось підкинув його на плечі, і він, сміючись, намагався махати як якийсь імператор. Його волосся (точніше, волосся Сераелі) розтріпалось, а п’яний крик зірвався з горла:
— Я! Я переможу вас усіх на арені!

Натовп ревів у відповідь.

Наступний спогад був зовсім інший — тісний туалет, запах перегару й металу. Перед ним стояв кремезний мужик, який щось крикнув йому в обличчя. Кірон не розчув слів, просто бах! — кулак полетів прямо в щелепу. Зуби розсипалися по підлозі, кров фонтаном полилась з рота суперника, забризкавши стіни. Люди, що стояли збоку, або сміялися, або знімали на камери, а той мужик валився на коліна, захлинаючись криком.

І ще один уривок — вже під кінець вечора. Якийсь чоловік у блискучому костюмі, хиткий від алкоголю, підійшов і простягнув руку:
— Гей, красуне… потанцюєш зі мною?

Кірон пам’ятав, як він відвернувся, але натовп підхопив, підштовхнув, і ось він уже танцював із тим незнайомцем, який хихотів і намагався притиснути його ближче. Все було як у кошмарі й фарсі одночасно, а в голові пульсувала лише думка:
“Якщо я ще раз вип’ю — мене винесуть уперед ногами.”

Кірон ледве тримався на ногах, коли йшов крізь коридори станції. Голова гуділа, кожен крок віддавався дзвоном у скронях. Він стискав кулак, намагаючись відштовхнути залишки вчорашніх спогадів.
“Більше ніяких зелених коктейлів… ніяких.” — майнула тверда думка.

Попереду, у м’якому світлі прожекторів, стояв Грім. Все так само — на п’єдесталі, рівний, мов статуя. Його броня була вкрита подряпинами після бою з яйцеголовим, але виглядав він усе ще загрозливо.

— Пілоте, — голос машини пролунав спокійно, але ніби з легким присмаком іронії. — Ви виглядаєте… нестабільно.

Кірон тільки хмикнув, підіймаючись у кабіну. Він опустився в крісло, пальці лягли на важелі.
— Тримай язик за зубами, Грім. Ми йдемо на наступний раунд.

Система ожила, запустились реактори, екран затремтів від потоку інформації. Поступово шум у голові відійшов на другий план — залишилось тільки очікування бою.

Він натиснув команду, і важка машина рушила вперед. Ступінь за ступенем вони наближалися до воріт. За ними ревів натовп, уже скандуючи ім’я Сераелі.

Кірон стиснув кермо.
“Цього разу… я не дам їм легкого видовища. Цього разу — справжній бій.”

Ворота почали роз’їжджатись убік, відкриваючи арену, і світло лилось всередину, наче в пащу звіра.

Аж до самого серця пробирав рев трибун. Сотні, тисячі голосів зливалися в одне, кричали ім’я Сераелі! Але варто було лише засвітитися червоним вогням на протилежній брамі, як натовп розірвався на дві хвилі — друга половина голосів почала скандувати інше ім’я:

— Легіон! Легіон! Легіон!

Кірон в кабіні Гріма відчув, як цей гуркіт буквально тисне на груди. “Отже, це й буде мій справжній ворог…”

Важкі ворота навпроти повільно розійшлися. Спершу здалося, що арена порожня. І тоді з мороку вийшов чоловік — високий, в чорному плащі, з металевим пристроєм на руці. Він навіть не йшов швидко, а неквапно крокував, мов господар, що вже знає результат бою.

Рука піднялася вгору. І в ту ж мить — жахливий гуркіт!
З темних глибин брами вирвався потік енергії: здоровенний плазмовий постріл врізався в Гріма. Броня здригнулася, на екранах заблимали тривожні повідомлення, корпус покрило гаряче сяйво від удару.

— Пошкодження середнього рівня, — спокійно відрапортував Грім. — Але ще не кінець.

Кірон різко обернувся на джерело пострілу. І тоді побачив, як із тіні воріт виходить справжній монстр.

Величезна машина на чотирьох масивних ногах, корпус — напівкруглий, мов панцир, броня матово-чорна, мов з обвугленої сталі. На верхівці — важка гармата, що оберталася за рухом пристрою на руці Легіона. Кожен його крок лунав по арені, немов удар молота по ковадлу.

Натовп шалів, арена гуділа, немов вулкан перед виверженням.

Кірон стиснув важелі.
— Ну що ж, Легіоне… подивимось, хто сьогодні залишиться стояти.

Кірон різко потягнув важіль — з-за спини Гріма зі щелчком висмикнувся вібромеч, що вібрував так, ніби жадав крові. Лезо засвітилося холодним відблиском, і він кинувся вперед.

Величезний «павук» на чотирьох ногах відреагував блискавично: корпус нахилився назад, ноги напружились — і він зробив ривок, ухиляючись. Вежа з гарматою повернулася, заряд засвітився.

— Чорт, він швидший, ніж здається! — прошепотів Кірон, вдавлюючи важелі.

Грім різко перекотився вбік, коли плазмовий постріл розірвав місце, де щойно був його корпус. Спалах, вибух, розпечений пісок арени розлетівся навколо.