Глава 10

Сераелі перелізла до системи заряджання. Металевий ящик відкрився важким скреготом, і всередині, мов кам’яні брили, лежали снаряди. Вона простягнула руку до найближчого. Важезна болванка здавалася втричі більшою за неї саму, і коли Сераелі зняла його з кріплення, відчула, як м’язи спини й рук протестують.

— Тільки не підведи, — прошепотіла вона крізь стиснуті зуби, майже зриваючись на рик.

Важкий снаряд грюкнув об край направляючої, ледь не вислизнувши з її рук, але вона зібрала всі залишки сили й втиснула його всередину. Глухий металевий дзвін пролунав, коли боєприпас став на місце. Сераелі різким рухом завела зарядний механізм, і той закляк на замку з глухим клац.

Важко дихаючи, вона опустилася назад у крісло наводчика. Руки ще тремтіли, але пальці вже впевнено бігли по важелях. Ствол розвернувся, націлюючись на другі ворота — масивні, укріплені, мов фортеця, що закривала шлях до самого серця укріпрайону.

— Час розкрити двері, — в її голосі звучав холодний відтінок.

Палець натиснув на курок.

Грім пострілу рознісся околицями, танк здригнувся, і через мить сталеві ворота спалахнули світлом вибуху. Дим і вогонь змішалися з іржавим пилом. Коли хмара розвіялася, замість монолітної брами залишалася чорна дірка, крізь яку виднівся шлях у центр — до резиденції, схованої за рядами стін і барикад.

Сераелі ледь помітно всміхнулася. Останній бар’єр більше не існував.

— Я йду за тобою, — сказала вона, дивлячись крізь пробиту проломину, наче прямо на свою здобич.

Сераелі важко відчинила люк і вибралась із нутра танка. Повітря здавалося задушливим від гару й пороху, але кулон холодив груди, неначе нагадував: ще не кінець.

Вона рушила до пробитих воріт. Каміння під ногами тріщало, обпалені балки ще диміли, а десь далеко чувся гул бою. Та чим ближче вона підходила до резиденції, тим дивнішим ставало навколо.

Тиша.
Жодного крику. Жодного кроку. Навіть вітер, здавалося, зник.

Сераелі зупинилася, насупила брови й знову рушила вперед, але кожен її крок лунав надто голосно, немов у порожньому храмі.

Вона штовхнула двері резиденції. Важкі стулки розкрилися, і погляду відкрився величезний зал. Колони, килими, дорогі меблі — усе було на місці, але ні душі. Стільці перекинуті, келихи розбиті, двері покинуті навстіж.

Її кулаки стиснулись.
— Порожньо?..

Вона відчула, як усередині закипає лють. Кулон реагував на її емоції, починав світитися, немов пульсуючи у такт серцю.

— Втік… — прошипіла вона, і очі її загорілися. — Він втік!

Весь цей бій, ця кров, цей шлях крізь смерть і полум’я — дарма. Її здобич, ціль, заради якої вона знову і знову випробовувала межі кулона, втік, і вона навіть не знала, куди.

Вона вдарила кулаком по колоні, і шматки мармуру осипались на підлогу. Велична тиша залу перетворилася на глузування.

Сераелі вдихнула на повні груди, намагаючись стримати себе.
— Це ще не кінець. — її голос лунав глухо, але твердо. — Я знайду другі вожможності заробити якщо мене виживуть іза цього провала.

Після кількох хвилин пошуків серед покинутих залів і розбитих покоїв Сераелі все ж натрапила на невелику скриньку. Усередині — жменька кредитів, навіть не вартих тих жертв, що вона принесла сьогодні. Вона з гіркотою засунула їх до пояса.

— От і все… — прошепотіла сама собі.

Вона повільно вийшла з резиденції, ще раз озирнувшись на руїни укріпрайону. Стіни диміли, каміння було заляпане кров’ю, а від будівель залишалися самі тіні. Її сліди тут були такими ж виразними, як і тиша, що знову накрила це місце.

Дорогою до челнока Сераелі мовчала. Кулон був холодний, мов камінь — він наситився сьогодні душами, але замість сили вона відчувала спустошення.

Коли вона піднялася на трап, Грім уже сидів усередині, чекаючи йй. Вона мовчки кивнула. Без слів, без зайвих питань. Вони злетіли, і крізь ілюмінатор укріпрайон залишився далеко позаду, у клубах диму й пилу, перетворений на руїни.

Подорож назад була довгою, але Сераелі навіть не відчувала часу. Лише важкість на серці.

Їхній челнок ковзнув у чорне тіло астероїда, де відкрився замаскований ангар. Схована піратська станція зустріла їх тьмяним світлом і запахом металу. Сераелі ступила на тверду підлогу й зупинилася.

Вона зрозуміла це остаточно.
Її шлях мисливиці за головами завершився.

Не тому, що вона програла бій.
А тому, що всередині вже не було вогню. Лише холод кулона, тиша й гірке відчуття втрати.

Вона стиснула його в руці, і шепіт у голові став майже нестерпним.

— Тепер… інша дорога.

Кредити, що вона знайшла, вистачило рівно на те, аби підлатати своє тіло — залікувати глибокі порізи, зашити розриви м’язів, позбутися отрути з легенів. Решта пішла на ремонт і легку модернізацію Ґріма: додаткове бронювання, нові гідроприводи в руках, покращену систему навігації. Тепер він виглядав не просто як бойовий супутник, а як справжня машина для виживання.

Проте гроші танули швидше, ніж вона встигала їх рахувати. І коли запаси вже підходили до кінця, до неї звернувся представник підпільних організаторів аренних боїв.

— Пані Сераелі… — він зам’явся, підбираючи слова, — ви відомі своїми… хм… вражаючими діями в минулому. Є пропозиція: арена. Хороші гроші, якщо виживете.

Сераелі знизала плечима. Грошей не було, та й всередині все кипіло від потреби знову кинутися у бій.

— Домовились. Де підписати?

Їй подали бланк для реєстрації. Вона взяла стилус і машинально, майже не думаючи, вивела ім’я. Не Сераелі. А — Кірон.

Її рука завмерла, і вона кілька секунд дивилася на напис. Потім раптово розсміялась — гучно, несподівано, з якоюсь дикою іронією.

Супроводжуючий аж відсахнувся.
— Пані… Кірон?.. — він промовив це невпевнено, наче боявся помилитися.

Вона підняла на нього очі, все ще посміхаючись, але погляд був холодним, як криця.
— Від минулого не втечеш, — сказала вона загадково, стискаючи кулон у долоні.