Глава 9

Подих важкий, немов вона бігла кілометри, кожен вдих віддавався гострим болем у грудях. Сераелі повільно нахилилася, рука мимоволі торкнулася нижньої частини грудної клітки — біль відповів різко, глибоко. Перелом. Але дивніше було інше.

Вона стояла серед розірваної кабіни, а перед її очима лежала… груда м’яса. Колись це був ворог, людина у броні. Тепер — безформна маса, перемішана з шматками металу, проводів і власної крові. Іскри ще сипалися з розрізаних панелей, а в повітрі стояв густий запах гарі та заліза, змішаний із важким, нудотним смородом крові.

Вона кліпнула. І ще раз. Погляд сам впав на її руки: меч у крові по саму рукоять, а броня вкрилася брудними кривавими плямами.
— Це… я?.. — губи ворухнулися майже беззвучно.

В голові спалахнули уривки — удари, крики, сміх. Але все здавалося чужим, ніби хтось інший керував її тілом. Вона не могла згадати момент, коли перетнула межу, коли перестала бачити ворога як людину. Їй здавалося, що вона прокинулася тут, серед кривавого фаршу, і жах з кожною секундою ставав сильнішим.

Її трусило, вона зробила крок назад, але ноги підкосилися, й вона впала на уламки металу, важко дихаючи й намагаючись зрозуміти — що з нею відбувається.

Не саме видовищне криваве місиво найбільше лякало Сераелі. Вона бачила смерть, бачила понівечені тіла, але ніколи ще не губилася настільки в бійні. Те, що сталося зараз, було іншим: уперше вона втратила контроль повністю. Ніяких роздумів, ніякої стратегії, тільки шалене бажання рвати й нищити. Вона каталася на ворогові, мов хижий звір, і шматувала його, поки той не перестав існувати.

Ця думка пройняла її холодом сильніше за біль у ребрах.
Якщо це повториться знову… я не виживу. Хоча ні — тіло помре, але не я.

Вона відчула, як мороз пробіг по спині. Те, чого вона боялася найбільше, було не смертю, а тим, що вона зламає власну клятву. Клятву, яку сама собі дала: зберегти ім’я Сераелі. Адже це тіло було не її, воно належало тій, що вже мала залишитися в могилі.

Я ж повинен був бути мертвим, — голос пролунав усередині, важкий, сповнений гіркої правди. — Але ця клята підвіска…

Вона різко опустила погляд. Підвіска з черепом світилася тьмяним синім, ніби відчувала її сум’яття. Світло пульсувало, відбиваючись у її очах. Воно було надто спокійним, надто холодним — контрастом до всього того жаху, що творився навколо.

Сераелі стиснула зуби. У голові роїлися думки: чи не підвіска це зробила? чи не вона підштовхнула мене до безумства?

Їй стало по-справжньому страшно не через ворогів, а через те, що з кожним боєм вона ризикувала стати не воїном, а машиною для вбивства, без імені й без честі.

Сераелі, ще раз озирнувшись на Гріма, різко махнула рукою:
— Вернись у челнок, — голос її був твердим, без тіні сумніву. — Ти ледве тримаєшся на ногах, ще один удар — і тебе рознесе. Я закінчу замовлення сама.

Грім мовчав, пошкоджена мобільна броня важко хрипіла, але слухняно почала відходити назад, залишаючи за собою темний шлейф іскор і диму.

Сама ж Сераелі рушила вперед. Перед нею височіли масивні ворота укріпрайону — чорні, вкриті подряпинами і слідами бою. Вона натиснула на панель з боку, та механізми навіть не зрушили з місця. Зуби зціпились від злості.

— Добре… зробимо по-моєму, — прошепотіла вона, витягуючи вібромеч.

Клинок ожив гулом, і коли вона ткнула його в метал воріт, повітря заповнив різкий скрегіт. Іскри летіли у всі боки, шум луною віддавався уповітрі. Ворота повільно піддавалися, проріз став ширшим, наче рана в тілі гіганта.

Раптом із темряви вирвався яскравий спалах — плазмовий заряд!

Рефлекси спрацювали швидше, ніж думка: Сераелі відскочила убік, відчувши, як гаряча хвиля ледь не торкнулась обличчя. Заряд врізався в землю, розтрощивши камінь і піднявши хмару пилюки.

Вона важко вдихнула, стиснувши меч.
— Значить, не хочете відкрити? — її голос перейшов у зловісну посмішку. — Тоді я сама зайду…

За воротами почувся механічний гул — щось масивне рухалось до прорізу.

Сераелі не кинулась одразу після першого пострілу — з обережністю, але вперто продовжувала розрізати ворота. Скрегіт вібромеча іскрами сипав на її обличчя, і нарешті метал здався: дірка стала достатньо великою, щоб пролізти.

Вона глибоко вдихнула і рвонула вперед, прослизнувши крізь отвір.

І відразу — пекло з вогню й металу.
Прямо перед нею, стояли десятки солдатів у темній броні. Вони розвернулися майже одночасно — стволи плазменних автоматів і гвинтівок загорілися червоним. За ними гуркотів легкий танк з обертаючою туреллю.

— Чорт! — встигла лише видихнути Сераелі.

Перші черги обрушилися на неї стіною. Вона кинулась убік, відчуваючи, як кілька зарядів боляче врізалися в її тіло, збиваючи подих. Наноброня поглинула основний удар, залишивши лише тупий біль і печіння під шкірою.

Земля навколо розривалась від плазми, уламки металу і каменю летіли в усі боки. Танк гулом повернув гармату прямо на неї.

Стиснувши зуби, Сераелі відскочила за обгорілу плиту укриття, важко дихаючи. Руки ще міцніше стиснули вібромеч, а в голові промайнула єдина думка:
— Якщо залишусь тут, мене розірвуть на шматки… треба прорватись ближче!

Сераелі, важко дихаючи, прижалася спиною до плити укриття. Плазма свистіла над головою, обпалюючи повітря. Біль у грудях нагадував про перелом, але більше ніж біль, її лякав страх знову втратити контроль.

Її погляд упав на кулон із черепом, що тьмяно світився синім світлом.
Вона стиснула його долонею.

— Ти ж хотіла, щоб я вижила, так?.. — прошепотіла.

В ту ж мить тіло пронизало відчуття холоду, змішаного з вибуховим жаром усередині. Перед пальцями згустилися сині, немов з потойбіччя, вогняні кулі. Вони виривалися, немов хотіли самі знайти жертв.

Сераелі різко висунула руку з-за укриття — і випустила перший заряд.
Куля вдарила в найближчу групу солдатів. Вогонь не був схожий на звичайний — він обіймав броню, як живий, просочувався всередину крізь щілини, і солдати закричали, захлинаючись у власному жаху. Один за одним вони падали, горячи блакитним полум’ям, що не згасало навіть на металі.