Глава 4

Постріли і крики зливалися в єдину дику симфонію. П’яні пірати, захлинаючись матами, намагалися навести зброю, але їхні руки тремтіли, а приціл гуляв у різні боки. Плазмові заряди розліталися по стінах і стелі, не раз навіть влучаючи у своїх же. Сераелі сміялася так, що в її сміху бринів чистий, злий азарт — вона насолоджувалась кожною невдалою спробою ворогів потрапити в неї.

— Та ви навіть тверезі, мабуть, не кращі! — кинула вона, відстрілюючи чергового, що ховався за бочкою.

Майже ковзаючи по слизькій підлозі, залитій кров’ю, Сераелі нахилилась над тілом одного з повалених піратів, вихопила з його руки важку, трохи іржаву мачету. Лезо було вкрито застарілими плямами, але трималось у формі.

Вона видихнула, стискаючи руків’я, і кинулась у натовп. Її рухи стали схожими на божевільний танок — кожен крок, кожен розворот і замах леза розсікали простір і плоть з однаковою легкістю. Пірати падали один за одним: одних вона валяла одним різким ударом по шиї, іншим розсікала груди, залишаючи за собою кривавий слід.

Мачета кружляла разом із нею, і в якийсь момент навіть постріли затихли — ті, хто ще тримав зброю, просто дивилися, як вона перетворює бій у криваве видовище.

І тут перед нею опинився останній — молодий, худорлявий пірат, очі якого були широко розплющені від шоку. Його руки тремтіли так, що він навіть не намагався підняти зброю.

Сераелі наблизилась, повільно, з хижою усмішкою, і одним різким рухом притягнула його за комір до себе. Її губи торкнулися його — короткий, холодний поцілунок, що був схожий більше на знущання, ніж на пристрасть.

— Це — за всіх, — прошепотіла вона, і різким рухом мачети розпорола йому живіт. Молодий пірат захлинувся криком, але за секунду впав на підлогу, не встигнувши навіть зрозуміти, що сталося.

Зала стихла. Лише звук її важкого дихання і капання крові з леза порушували тишу.

Сераелі повільно йшла коридорами фрегата, тихо наспівуючи якусь стару, майже забуту мелодію — вона звучала дивно ніжно на фоні жаху, що панував навколо. Її голос відлунював по металевих стінах, змішуючись із запахом гарячого плазму і свіжої крові. Кожен її крок залишав за собою кривавий слід, немов тінь самої смерті.

Дар бачити душі працював тут ідеально — крізь товсті перебірки вона помічала кожен тремтливий вогник ще живої душі, кожну жалюгідну іскру, що намагалася сховатися в темряві. І коли вона знаходила чергового пірата, здавалося, сам простір ставав холоднішим. Сераелі не просто вбивала — вона повільно ламала їх, повторюючи ті ж приниження й тортури, якими вони колись розважалися над нею.

Коридори наповнювались криками, що швидко переходили в хриплі благання про пощаду. Але в її очах не було жалю — лише холодна рішучість і задоволення від того, як страх розчиняє в їхніх душах останні крихти волі.

Нарешті, вона знайшла останнього, забитого в технічний відсік. Його руки тремтіли так сильно, що він навіть не зміг підняти зброю. Сераелі пройшлася по ньому поглядом, немов оцінюючи здобич, а потім різким рухом закінчила його життя. І настала тиша. Фрегат став величезною, мертвою металевою труною, що дрейфувала в космосі.

Вона розлютилась, коли зрозуміла, що так і не знайшла капітана Чорних Клинків. Знову він утік, знову кинув своїх на загибель, наче вони були сміттям. Їй хотілось власноруч бачити його страх, відчути, як він просить пощади — і лише тоді покласти край.

Раптом пролунав гучний, сухий челчок, після якого вмить згасло світло, а всі системи затихли. Реактор зупинився — його ніхто не заправляв. Темрява обняла корабель.

Сераелі, ледь чутно зітхнувши, вирішила перевірити каюту капітана. Там панував хаос: перевернуті стільці, зламаний стіл, розкидані пляшки. У шухляді вона знайшла акуратно складені кредити — десять тисяч, і стару фотографію.

На ній — молодий капітан, ще без шрамів і ненависті в очах. Він усміхався, тримаючи на руках маленьку дитину, а поруч стояла жінка з теплою, люблячою усмішкою. Сераелі на мить завмерла, роздивляючись цю картину щастя, яке, мабуть, колись було.

Але думки про те, що з ним сталося, її не цікавили. Вона лише зжала фото в руках, думаючи про те, як би вона хотіла, щоб він побачив її зараз, щоб він відчув усе те, що змусив відчути її. І щоб кінець його був повільним і болісним.

Сераелі вийшла з каюти капітана, ще стискаючи в руці пожовклу фотографію. Її чоботи залишали сліди крові на металі, коли вона прямувала коридором у бік докового відсіку. Фрегат був мертвий — без голосів, без кроків, лише далекий стогін металу, що повільно охолоджувався після бою.

Док зустрів її запахом іржі та машинного масла. Серед покинутих контейнерів і розбитих дронів стояв старий, покритий плямами корозії челнок. Колись він, мабуть, належав шахтарям, але зараз виглядав, як уламок минулого, забутий усіма.

Вона підняла трап, увімкнула живлення — і відповіді не було. Панель блимнула кілька разів і згасла.

— Чудово… — пробурмотіла вона, зриваючи з капота захисну панель.

Кілька годин пішло на ремонт: вона тягала кабелі, знімала деталі з інших мертвих апаратів, перепаювала зношені контакти, майже знищивши пальці об рвані краї металу. Час від часу десь глухо гуркотіло — фрегат повільно дрейфував у темряві космосу.

Нарешті двигуни старого челнока захрипіли, наче пробуджуючись від столітнього сну. Вона сіла в пілотське крісло, завела системи і вивела судно з доку, лишивши фрегат гнити в безмов’ї.

Її курс — «Голка Диявола», станція, схована в нутрощах астероїда, відома серед контрабандистів і найманців.

Коли темний силует астероїда виріс у вікні, Сераелі вже майже відчувала запах брудного повітря станції. Але під час маневрування штурвал різко заклинило. Челнок пішов у неконтрольоване пікірування, корпус заскреготав об камінь, і через секунду удар кинув її вперед.

Скло луснуло павутиною тріщин, панелі засипало іскрами. Вона відчувала, як металеві балки тріщать під вагою уламків.

Сераелі повільно піднялася — плечі боліли, губа була розбита, але кістки цілі. Її погляд упав на зім’ятий корпус челнока: він більше ніколи не злетить.