Глава 3

Кілька днів у темному нутрі титанічного корабля стали для полонених справжнім пеклом. Їх тримали в тісних, холодних камерах без світла, без їжі, без надії. Знущання стали щоденною рутиною. Людей виводили по одному, повертали — або напівживими, або зовсім не повертали. Першу ніч ще чулися молитви, другу — лише важке дихання, а на третю панувала мовчазна приреченість.

Особливою мішенню для офіцера Коаліції стала Сераелі. Її непохитний погляд, мовчазна гордість і незламність дратували його до люті. Він особисто контролював її катування, випробовуючи на ній нові інструменти болю — електрошокові ланцюги, психотропні ін'єкції, ізолюючі кімнати. Але вона витримувала все. Її дух, навіть замкнений у слабкому тілі, не піддавався. Вона мовчала, навіть коли біль рвав її нерви. І кожне її мовчання тільки більше зводило офіцера з розуму.

На п’ятий день, коли більшість полонених вже не могли стояти, корабель увійшов у тінь масивного астероїда, що обертався в далеких системах, прихований туманностями і радіаційними бурями. Там, в глибинах кам’яного велетня, ховалась станція — "Голка Диявола". Стара піратська фортеця, легендарна серед контрабандистів, найманців та торговців живим товаром. Тут не діяли закони. Тут навіть сама смерть мусила домовлятись, аби пройти.

Після посадки полонених вивели з тісних відсіків. Сонячного світла тут не було — лише жовто-червоно-металеве освітлення станції, що кидало зловісні тіні на виснажені постаті. Вони ішли колоною, сковані ланцюгами, оточені озброєними до зубів охоронцями.

Їх привели до великого залу, схожого на цирк, але без арени для розваг — натомість, посеред металевої платформи стояв подіум. Навколо — натовп покупців: бородаті пірати, капітани фрегатів, купці з респіраторними масками, перелицьовані андроїди й навіть декілька аристократів у дорогих мантіях із золотими візерунками. Усі вони дивились, мов хижаки перед полюванням.

Аукціон почався. Полонених виводили по одному — їх описували, показували, іноді примушували щось сказати чи пройтися. Голоси з натовпу кричали цифри, і коли торг завершувався, новий "власник" отримував свою "власність", як худобу. Хтось плакав, хтось кричав, хтось благав — усе марно.

Черга дійшла до Сераелі.

Її вивели, зв’язаною, в порваному одязі, зі слідами катувань на тілі, але з очима, які дивились прямо в серце кожного з натовпу. Вона йшла гордо, попри те що ноги ледве тримали її. Всі стихли.

— Наступна лот: унікальний екземпляр! — виголосив ведучий аукціону. — Молода, генетично підсилена, в минулому пов’язана з вищими ешелонами Імперії. Залишки імплантів і незламна воля — відмінна кандидатка для навчання, гладіаторських боїв або особистої охорони. Початкова ставка — 10 000 кредитів!

Галас знову піднявся.

— 12 000!
— 15 000!
— 18 000!

Ставки росли шаленими темпами. І тут у натовпі з’явився він.

Капітан Чорних Клинків, найнебезпечніших піратів сектору, ступив у світло. Його постать була вкрита бронею з чорного обсидіану, а на плечах — плащ із шкіри невідомого звіра. Обличчя частково приховане шрамом, а очі… очі палали інтересом.

Він глянув на Сераелі. Його погляд був уважний, мов рентген. У ньому не було ані співчуття, ані жорстокості — тільки уважна оцінка.

— 50 000, — тихо сказав він.

Натовп затих.

— П’ятдесят тисяч! — вигукнув ведучий з подивом. — Інші ставки?

Мовчання.

— Востаннє… вдруге… продано!

Глядачі забурмотіли, хтось навіть засвистів. Але Чорний Клинок вже йшов до подіуму, і його люди підходили забрати Сераелі. Вона дивилась на нього без страху.

— Я не стану рабинею, — прошепотіла вона.

— І не станеш, — відповів він холодно. — Але ти станеш частиною мого плану.

Сераелі не знала, що чекає попереду. Але вона знала одне — поки жива, вона ще зможе боротись. І це була лише нова сторінка у війні, яка далеко не закінчилась.

Сераелі мовчки йшла вузькими металевими коридорами бази, оточена двома охоронцями в темній броні з емблемами Чорних Клинків. Повітря тут пахло іржею, потом і згорілим мастилом. Кожен крок лунав глухо в бетонно-металевих стінах, додаючи ще більшої гнітючої атмосфери до місця, де час здавався зупиненим.

Її привели в частину станції, позначену табличкою: Філіал «Гніздо Клинка» — щось між бараком і підпільним логовом. Двері заскреготали, відчиняючись, і вона побачила старі, потріскані голограми на стінах, тьмяне освітлення, і... сходи вниз.

Її повели у підвал — туди, де не чутно криків.

Кам’яна підлога, металева решітка, тьмяне освітлення, що миготіло. Сераелі силою вкинули до клітки. Вона вдарилася об металеву стіну, але не зойкнула. Лише повільно сіла, притулившись до холодної решітки.

Важкі кроки пролунали позаду.

Капітан Чорних Клинків зупинився біля клітки, схрестивши руки на грудях. Його постать, укрита в бойовому плащі, відкидала довгу тінь на підлогу. Він дивився на неї, як мисливець на пораненого звіра, оцінюючи, вивчаючи.

— Первий передовий флот... завжди привозить хороший товар, — буркнув він, потім нахилився ближче, провівши рукою по гратах клітки. — Хоча вони трохи прибрехали щодо імплантів. Не видно, щоб ти могла ще хоч щось, крім стогнати...

Його очі блиснули хижим задоволенням.

— Та нічого. Я все одно взяв тебе не через твої “вміння”. Я взяв тебе... для себе. — він прикусив губу, проводячи пальцем по ланцюгу на дверцятах. — Бо той клятий Кірон винищив увесь мій гарем, коли знищив станцію на Геліоксі. Усіх! Навіть тих, що я вирощував з дитинства!

Сераелі мовчала, не показуючи страху. Тільки її очі горіли ненавистю.

Капітан вишкірився, побачивши це.

— А тепер... ти віддуєшся за всіх них. За кожну знищену мрію, кожну зіпсовану ніч. Ти — мій трофей, мій жахливий подарунок від імператора Кірона...

Він засміявся. Грубо, гучно, зі слиною на губах.

— Ах так. Імператор... Він же мертвий. Гниє десь у своїх уламках. Так що подякуй йому. І вітай нове життя, рабине...