Глава 2

Сераелі повільно розплющила очі, на мить не розуміючи, що відбувається. Усюди гул двигунів, запах іржі та металу, тремтіння підлоги від нерівностей дороги. Вона спробувала підвести руки, але холодна сталь наручників різко зупинила рух. Ланцюги, прикріплені до сидіння, не давали навіть змінити позу.

Озирнувшись, вона побачила десятки інших людей, так само закутих. Серед них були виснажені артейські солдати з порваними мундиром, прості робітники, старі й навіть діти, які мовчки дивилися в підлогу. Всі були прикуті до металевих лавок, наче звичайний людський вантаж.

Гул двигуна зливався з тужливим скреготом металу. Лише зрідка чулися глухі крики або плач, які швидко втихали після різкого окрику когось із охоронців за перегородкою.

Сераелі відчула, як щось холодне стискає її груди — страх, якого вона не знала вже давно. Але тепер він був поруч, такий же справжній, як наручники на руках.

Вона тихо повела поглядом по інших обличчях і побачила утомленого артейського офіцера, який, здавалося, ще вчора міг командувати цілим батальйоном, а сьогодні його очі потухли. Поряд сиділа молода мати, обіймаючи дитину, яка тремтіла від холоду та страху.

Сераелі стиснула зуби, намагаючись розібратися в ситуації. В голові роїлися думки: “Куди нас везуть? Це полон, рабство чи ще щось гірше?.. І як… як мені звідси вибратися, якщо навіть ноги прикуті?”

У цей момент машина різко підскочила на нерівності, і відчинилося невелике віконце в перегородці. Через нього заглянув охоронець у темному шоломі, швидко оглянув усіх, зневажливо посміхнувся і закрив вікно, залишивши після себе лише відлуння ланцюгів, що брязкотіли в такт руху машини.

Сераелі опустила голову, але в її очах загорівся знайомий вогонь — той самий, що колись вів Кірона в бій.

Машина різко зупинилася, кинувши всіх пасажирів уперед. Глухе шипіння дверей прорізало напружену тишу, і в напівтемний кузов увійшов важкий охоронець у чорній броні коаліції. Його темний візор відблискував холодним світлом, створюючи відчуття, ніби смерть увійшла всередину.

Слідом за ним з’явився офіцер – високий, з пошрамованим лицем, наче його шматувала сама війна. Чорний мундир, ідеально відпрасований, контрастував з його кістлявими руками, які більше нагадували хижі лапи. Він неквапно пройшов повз кілька рядів закутих людей, доки не зупинився біля Сераелі.

Нахилившись, він холодно, без емоцій, схопив її за підборіддя. Кістляві пальці боляче стиснули її щелепу, змушуючи підняти погляд. Він кілька секунд розглядав її, повільно повертаючи голову то вліво, то вправо, ніби оцінюючи худобу на аукціоні. Нарешті він відпустив, випрямився й тихо, але так, щоб усі чули, промовив:

— З тебе вийде хороший товар.

Його очі ковзнули по кузову, зупинилися на артейському офіцері. Він кивнув солдатам:

— Вивести його.

Офіцер закутий у кайдани різко почав пручатися, ногами бив по підлозі, відчайдушно намагаючись залишитися всередині. Його крики «Не треба! Прошу!» різали вуха, але чорний солдат підняв плазмовий пістолет і без вагань натиснув спуск. Гарячий заряд пробив груди, тіло впало, залишивши на металі чорну обгорілу пляму.

Інших старих чоловіків і кількох солдатів почали виводити один за одним. Їхні очі були порожні, наче вони вже бачили свою смерть. Сераелі відчула, як її серце забилося сильніше. Вона рвонулася вперед, ланцюги брязнули, ноги намагалися вирватися з кріплень, але тіло не слухалося.

Офіцер, уже повертаючись до виходу, зупинився, різко озирнувся й помітив її спробу. На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка – суміш зневаги та холодного інтересу.

— І її теж, — кинув він, голосом, у якому не було жодної емоції.

Двоє солдатів миттєво підскочили до Сераелі, розімкнули її кріплення, грубо смикнувши за руки, та потягнули за собою. Вона відчувала холод металу наручників і запах гару, який залишив після себе останній постріл, поки її вели у невідомість разом з приреченими старими артейцями…

Сераелі різко скривилась, коли двері транспорту нарешті відчинились і її силоміць витягли з нутра машини. Яскраве світло вдарило в очі, і вона на мить завмерла, намагаючись зрозуміти, де опинилась. Її ноги ще тримались слабо — вона майже впала на бетонну поверхню, але встигла вирівнятися.

Навколо стояли такі ж змучені, заковані у кайдани люди — від солдатів Артей, яких видно було по військовим нашивкам, до звичайних жителів: стариків, підлітків, навіть дітей. Обличчя в усіх були втомлені, заплакані або порожні, наче душу з них уже витягли.

Їх вишикували на краю ями, з якої тхнуло смертю — внизу вже лежала гора бездиханних тіл. Більшість у ще теплій уніформі, з розплющеними очима, що застигли в останньому жаху.

Сераелі серце стислося, але обличчя залишалось кам’яним. Її штовхнули поруч з іншими.

Позаду пролунали інші машини, і з них так само виводили партію за партією людей. Деякі намагались вирватись, кричали — їх одразу ж валили на землю або просто стріляли на місці.

Із натовпу вийшов він — офіцер Коаліції. Високий, худорлявий, у чорному офіцерському мундирі з темними нашивками, на обличчі — старі шрами. Його очі були холодні, а усмішка — наче в м’ясника перед роботою.

Потім піднявся і махнув рукою:
— Вивести оцього.

Один з військових Артей спробував вирватися, забився, наче знав, що його чекає. Але постріл плазмового пістолета миттєво покінчив з цим — його тіло впало прямо перед ногами Сераелі.

Люди почали кричати, хтось кинувся до солдата, але автоматна черга з боку охорони змусила всіх завмерти.

Офіцер почав розгулювати взад-вперед перед строєм.

— Якщо хтось ще посміє — стріляти без попередження, — холодно кинув він, не дивлячись.

Підійшовши знову до Сераелі, він притис дуло до її чола й зробив різкий звук:
— Бух.

Але вона навіть не здригнулась. В її очах була лише лють. Вона знала смерть, вона пережила її — і тепер ніякі ігри його більше не діяли.