Глава 1

Кірон різко відкрив очі. Перший подих вирвався рвано, з криком болю, який він не відчував роками. Весь світ навколо плив, а тіло тремтіло, наче після найжорстокішої катівні. Він зціпив зуби, сів і опустив погляд на руки — вкриті кров’ю, але справжньою, гарячою, живою.

Права рука… була нормальною. Без обвуглених кісток, без того моторошного синього світіння, яке довгий час нагадувало йому, що він напівмертвий. Тепер вона була людською. Справжньою.

Погляд зачепив щось блискуче біля ноги. Кірон тремтячими пальцями підняв невеликий предмет і завмер. Це був кулон Сераелі. Той самий, який він бачив у неї завжди, немов частину її самої.

— Ні… — ледве чутно видихнув він, відчуваючи, як серце стискається від передчуття чогось невиправного.

Він кинув погляд на своє тіло — воно було іншим. Легше, ніж його старе загартоване м’язами тіло ветерана. Тонкі пальці, інші пропорції… І тоді він побачив — маленький тремтячий вогник, який здіймався поруч. Він погасав на очах, наче останній подих свічки на вітрі.

Кірон раптом усе зрозумів. Його пальці стиснули кулон до болю, і він захриплим, зірваним голосом почав шепотіти:

— Зачем… зачем… зачем ти це зробила?.. Я мав давно гнити в землі… а в тебе була ціла жизнь… Чому ти… чому ти пожертвувала собою… за такого, як я… В мене руки по лікоть у чужій крові… а ти…

Сльози злості й відчаю скотилися по його обличчю. Він з усієї сили вдарив кулаком об землю, і в тілі відгукнувся такий гострий біль, що зір потемнів. Тепер він відчував кожну мить, кожну подряпину, кожен нерв — це тіло не було його. Це було тіло Сераелі.

Він тремтячими руками підняв погляд на старий кулон із черепом, що висів на його шиї. Тепер він світився потужніше, ніж будь-коли раніше, і всередині нього… він бачив величезний, пульсуючий вогонь душі, замкнений у темряві, мов полум’я, ув’язнене в прозорому камені.

Кірон відчув його… відчув так, як колись могла лише Сераелі. І зрозумів гірку правду: вона віддала своє життя, щоб повернути йому його.

Кірон, усе ще тримаючи кулон у тремтячих руках, почав тихо сміятись — спочатку короткими уривчастими звуками, а потім гучніше, майже істерично. Він хитає головою, ніби намагається скинути невидимий тягар, і бурмоче сам до себе:

— Ні… ні… цього не може бути… це… це просто… нереально…

Він різко підводиться на ноги, відчуваючи слабкість у чужому тілі, але навіть цей біль не здається йому справжнім. Серце калатає, дихання нерівне, а думки розлітаються в різні боки, наче осколки скла.

— Це просто… просто чергова галюцинація… ще один експеримент цієї клятої кулі… — він стискає зуби, намагаючись переконати себе. — Голограма… так, точно… голограма…

Кірон починає судомно шукати докази — озирається навколо, торкається стін, піднімає уламки, шукає хоч якийсь проектор чи слід штучної ілюзії. Він навіть притискає руку до грудей, відчуваючи, як б’ється серце — слабше, ніж у його старому тілі, але б’ється.

— Це не я… — хрипить він, стискаючи кулаки так сильно, що нігті впиваються в шкіру. — Це не моє тіло… це все… неправда…

Але кожен рух, кожен вдих і біль у м’язах лише доводили зворотне. Він живий. І він відчував її — Сераелі. Її душа була тут, у ньому, в цьому новому тілі.

Очі Кірона наповнюються люттю й розпачем, він різко обертається до кулона, що сяє синім полум’ям, і вигукує:

— Куля! Виходь! Скажи мені, що це брехня!

Відповідь так і не пролунала. Ні жодного голосу кулі, ні холодних, звичних підказок — лише важка, неприродна тиша, яку порушував тільки глухий гул лінкора, що поступово розвалювався на шматки.

Кірон стояв, напружено вдивляючись у пустоту, очікуючи почути хоча б один знайомий звук. Хоч щось… будь-що… У минулому він мріяв, щоб куля хоч на хвилину замовкла, дати йому перепочинок від її постійних коментарів та зауважень. Але тепер він молився, щоб вона заговорила… щоб підтвердила, що все це лише страшний жарт.

Проте — нічого. Лише безмежна, гнітюча тиша.

Коліна Кірона підломилися, і він впав на холодну металеву підлогу. У грудях щось стислося, дихати стало важко. Гарячі сльози почали котитися по його щоках, змішуючись із кров’ю на руках.

— Вибач… — його голос зривався, слова виходили майже шепотом. — Вибач мене… Це я мав тебе захищати…

Він стиснув кулон, відчуваючи, як від нього йде тепле, майже живе світло, й знову прошепотів, уже тихіше, майже задихаючись:

— …а ти… ти віддала своє життя… за мене…

Він повільно перевів погляд на своє нове тіло, руки, тонші, слабші, ніж його власні, і остаточно зрозумів правду — це була вона. Її тіло, її жертва… і тепер він мусить жити з цим тягарем.

Гул ставав дедалі потужнішим — метал скреготів, палуби прогиналися, наче от-от розколяться. Кірон відчув холодний страх: якщо залишиться тут ще хоч хвилину, жертва Сераелі справді буде марною.

Зціпивши зуби, він піднявся й почав бігти крізь уламки, але слабке тіло Сераелі швидко зраджувало його. Кожен крок віддавався пекучим болем у грудях, дихання рвалося з горла рваними, сиплими вдихами. Лише коли він відбіг на безпечну відстань, зумів впасти на коліна й хапливо вдихати повітря.

Перед очима, немов у сповільненій зйомці, велична половина його колишнього лінкора почала завалюватися вбік, розвалюючись під вагою власних ран. Метал горів і плавився, випускаючи яскраві іскри — уламки колись непереможного корабля.

Кірон опустив погляд на кулон у своїй руці. Він мовчки намотав ланцюжок на зап’ястя, затягнувши так, наче хотів вкарбувати його в плоть. Це стало його клятвою — вічним нагадуванням про жертву, яку вона принесла заради нього.

Поруч, серед уламків, блиснув метал. Він простягнув руку й підняв свій шолом. Глибока тріщина розсікала його, наче нагадування про невідворотність минулого бою. Кірон повільно одягнув його, відчувши знайому вагу… але система була мертва. Зв’язку не було. У відчаї він кинув шолом у бік, спостерігаючи, як той відскочив від каменю і завмер серед попелу.

Раптом у пам’яті промайнула думка — куля. Можливо, вона ще може допомогти. Якщо хоч щось із неї залишилося…