РОЗДІЛ 8

Тут мені уже стало зовсім не до жартів!

Та ця звірюга зараз мене порве на тисячу маленьких відмочок місячного сяйва! Без обіцяного суду! Відкрийте мені портал у в'язницю, сама піду. Добровіль… ой!

З рук зірвалося вогняне закляття. Потужна сила блиснула так яскраво, що на мить повністю засліпила.

– А-а-а! – Я закрила голову руками та присіла.

А за кілька хвилин, зрозумівши, що ніхто мене не з'їв і навіть не покусав, затулила рота. Від власного вереску у вухах уже дзвеніло.

Розплющила одне око і... гикнула від нервів, уткнувшись поглядом у морду перевертня. Дуже-дуже грізного перевертня.

Ірбіс сидів за півметра від мене, нападати не поспішав, лише стежив злим прищуром за кожним моїм рухом.

– Добре, гик, – здригнулася я. – К-кіса, гик-гик! Не їж мене, га?

Перевертень пирхнув. Підняв лапу, я відсахнулася і гепнулася на дупу. Ой! Бідолашний мій багатостраждальний куприк! Вічно йому дістається через дурну відьомську голову.

Кіт видав дивний звук. Не знай я точно, що хижакам не під силу сміятися, викрила б ірбіса у глузуванні.

Перевертень облизав лапу і ретельно провів нею по морді. Він що це тут, марафет навести вирішив?

Треба ж! А я йому морду підсмалила.

Гарненько придивилася. Так і є. Вусища вкоротила, і подекуди клаптиків шерсті не вистачало. Ось це вогняне заклинання... Як з імператора смаженого кота не зробила, не зрозумію?!

Навіть зимовий сад постраждав. Деякі рослини та кущі вщент спалило магією. І найближча стіна почорніла.

Ось на що здатна неконтрольована сила.

Я схлипнула, уткнувшись обличчям у долоні. Який жах!

– Ось тільки не треба вогкість тут розводити! – почувся невдоволений голос імператора. Вже обернувся? – Відьмочки до мого раціону не входять, не хвилюйтесь.

Я шмигнула носом. Через відкат після потужного викиду сили мене стало відчутно трусити.

– Я ж наказав – не ревти!

– А я не можу за наказом! – Пробурмотіла в руки, так і не піднявши голови.

Він тяжко зітхнув і якось приречено поцікавився:

– Ну, що цього разу не так?

Що не так? Він ще й питає?! Знову знущається?

– Сад шкода, – зізналася я. – Адже власними ж руками тут усе виростила, влаштувала, підживлювала силою… А через вас! Е-ех…

– Через мене?! Я прикликав вогонь?! Це взагалі замах на життя монаршої особи! – Підвищив голос Генріх. – Дивися в обличчя, коли правитель до тебе звертається! Жодної поваги! Відьма, тьху!

Не тьху, а місячного сяйва, між іншим.

Я не поспішала виконувати накази. Натомість запитала:

– Ви вже одягнулися?

– Одягнувся? – Судячи з тону імператора, мені вкотре вдалося збити його з пантелику. – А що не так із моїм одягом?

– Ну так перевертні після обороту оголеними залишаються. А я вихована містрес, мені не можна дивитися на чужі тілеса. Для цього є чоловік.

Недовге мовчання – і знову голосне:

– Р-р-р! Знущаєшся?!

– Ні, ну чому? – Хіба що трохи. – Боюся потрапити в незручну ситуацію.

Генріх не стримався від злого рику та вилаявся. Все ж таки з нервами у нього є проблеми, правителі від хорошого життя не гарчать, так.

Я посміхнулась. Добре ще, непомітно від чоловіка, відвертого глузування він би мені точно не пробачив.

– Відкривай очі та припиняй ревти. Терпіти не можу жіночі сльози! Швидко! – як гаркнув він. Ну от зовсім не по-імператорськи! – У мене ще питання до тебе є.

У мене, між іншим, також.  Але кому до них є справа, га?

Довго випробовувати його терпець я не стала, цього разу послухалася. Генріх обурено стояв наді мною. Цілком одягнений, так.

Мабуть, чоловік помітив моє щире здивування, навіть його агресивність трохи поменшала:

– Ти що, ніколи перевертнів після обороту не бачила, відьмо?

– Ні. А треба було?

Я в альманському ковені нікого до ладу десять років не бачила. Крім ганчірок, каструль та ненависних відьом!

Він ще щось хотів сказати, було видно, тільки передумав в останній момент, махнув рукою:

– А знаєш, що найбільше на світі цінують перевертні?

Я заперечливо хитнула головою, мовляв, ні, ваша величносте, чекаю, коли ви мені – дурній – розкажете. Ох, та й любить він це діло, когось повчати!

– Свободу, Ніела. А ти її посміла відібрати. – І знову в його яскраво-синіх очах з'явилася лють. – Де дістала рабиню, відьмо? Зізнавайся!

Попри грізний вигляд правителя, я не розгубилась.

– Це не я посміла її відібрати, а ви, ваша величносте.

– Я?! – Зробив квадратні очі Генріх. – Чим це?