Розділ 13.1 Слово — творець і Контролер.

 Що таке обіцянка, дана випадково чи під тиском обставин, знає кожен. Була серед тих розмов із батьком і історія можливої війни між Україною та Російською імперією. Москаль усе одно залишався москалем, будь він хоч монгольським ханом. У таких питаннях, як кажуть московити, «без пол-литра водки» не розібратися. Бажання пити горілку самостійно я не маю, тому повернуся до розуміння історії появи в Галичині такого визначення, як слово «Слово». У нас це означає безсумнівне виконання тих дій, на які накладено свого роду клятву, тобто — залізне «Слово».Несподівано, перед Різдвом 2025 року, в моїй голові, наче пелена розвіялися, і я згадав дуже несподівані обставини свого минулого. У першу чергу пригадалася та сама таємна розмова тринадцятирічного мене з батьком, у якій він відверто зізнався мені у своєму членстві в ОУН. Минуло рівно 52 роки від тієї бесіди, але я раптом згадав усі найменші дрібниці її перебігу.Я опишу випадок, коли порушення даного мені «Слова» каралося вищими силами. Сталося це на зламі епох, десь у 1989–1990 роках. Я поїхав у службове відрядження до Костроми транзитом через Москву. Гуляючи радянською столицею, я уважно озирався довкола, блукаючи проспектом Калініна, аж раптом з розгону налетів на перехожого. Хотів був автоматично вибачитися — і просто онімів. Переді мною на тротуарі стояв мій колишній однокласник Микола.Ми швиденько опинилися в найближчому кафе. Микола розповів, що доля закинула його жити й працювати до Костроми. Його туди направили відразу після закінчення інституту, бо радянська розподільча система дуже не любила залишати талановитих українських інженерів удома, на Галичині. Микола розповів про свої будні, про холодні зими та про те, як йому не вистачає рідного львівського повітря й того особливого батярського духу, що тримав нас разом два роки навчання. Ми сиділи, пили якийсь дивний радянський сурогат, що гордо йменувався кавою, і згадували наших хлопців — Щуку, Шкіру, Таргана та всі ті шалені олімпіади нашого шкільного життя, які ми так хвацько вигравали у долі. Поїзд на Кострому вже практично стояв під парами, і мені пора було бігти на вокзал.Прощаючись на платформі, ми міцно обійнялися. Два колишні однокласники, яких система розкидала по різних куточках цієї імперії, що вже тоді починала тріщати по всіх швах.
— Миколо, дай мені Слово, що ти повернешся в Україну, як тільки все це розвалиться, — сказав я йому, дивлячись прямо в очі.
— Даю залізне Слово, Ігорю. Я повернуся. Наш Рід має бути на своїй землі, — твердо відповів він.
 Поїзд рушив. Тоді, на зламі 1990 року, ми ще не знали, що це залізне «Слово» стане для нас обох не просто обіцянкою, а справжнім конструкторським кресленням майбутнього. Що попереду на нас чекатиме і Прага з її таємничими стиками, і Польща з її каркасами. Але код нашого Роду вже працював. Механізм автономії від системи було запущено на повну потужність. Бо перфекціонізм, закладений у наших генах австрійським гартом діда Григора та підпільною витримкою батька, завжди перемагає все і всіх. І це креслення життя тепер назавжди зафіксоване в історії.Повернення з Польщі весняним автобусом 2012 року поставило остаточну, жирну крапку на моїх іграх із кабінетною режисурою. ЕБУ втратило свого виконавця, але я повернув собі головне — залізобетонну автономію від будь-кої системи, яка намагалася використовувати мене втемну. Мій інженерний каркас витримав цей удар, так само як витримав свого часу і радянську військову машину, і празькі заробітчанські підвали. Код нашого Роду знову спрацював як ідеальний щит.