РОЗДІЛ 11.1 ВАШУ МАТЬ виселяють з підводної лодки.

 Літо 1986 року. На закритому Львівському об'єднанні радіоелектронної апаратури панувала гнітюча атмосфера застою. Процес впровадження секретного виробу 13ю6 не просто зупинився — він увійшов у стан повної клінічної смерті.
 Група похуїстів усіх статей, позбавлена свого законного командира, досягла вищого ступеня Нірвани. Інженери-конструктори навчилися спати з розплющеними очима, тримаючи в руках рейсшини, а жіноча половина групи виробила унікальний біологічний навик — в'язати светри під столом суто по пам'яті, не перериваючи розмови про дефіцитні лакові туфлі. На будь-які крики начальника КБ та погрози військової прийомки колектив синхронно виставляв ментальний залізобетонний блок: «Командира нема, креслення закриті в сейфі, а пароль  полетів разом із Ігорем у Мурманськ».
Тим часом на Брамі заводу з'являється Семків Ігор. Тверезий, з англійською виправкою, у кишені — трофейна колода карт для покеру, а в очах — холодний блиск Баренцевого моря.
 Я спокійно прохожу перший відділ, де кадебісти від одного мого вигляду починають судорожно жувати власні краватки, бо по каналах ЗАС їм щойно прийшла шифрована депеша: «Об'єкт перебував на спецзавданні з ліквідації замполітів на Північному флоті. Запитань не ставити, виписати премію за мовчання».І ось  штовхаю двері КБ-5
 Матриця в цей момент робить крутий віраж. Колектив «похуїстів» від несподіванки ледь не впустив каву на секретні плати.— Народ, без паніки, — спокійно говорю, кидаючи на стіл підводний підшлемник. 
— Інспекція океану завершена. Контур стабільний. Що у нас із 13ю6?
Група застигла у німому ступорі. Першим оговтався провідний конструктор Богдан, у якого відвисла щелепа:

— І-Ігорю... Ти де був майже місяць? Нам тут партком плечі прогриз, що ти прогулюєш виробіток! Профспілка хотіла твою картку на обіди анулювати!
— В автономці я був, — сухо відказую , закручуючи гайку на найближчому приладі правою рукою. — На лодці катався. Проводив всесоюзний покерний турнір серед екіпажу субмарин.
— Та ладно! — пищить інженерка Надійка, ховаючи недоплетений шарф. — А чого такий худий? Знову вагу «сухотника» тримаєш?
— Бо каптеранг намагався мене за 24 години зробити «сюсюком» і призначити замполітом човна, — іронічно посміхаюсь . 
— Довелося увімкнути режим супротиву і тримати голодовку назло всім порткокрадам. Екіпаж досі мої комбінації карт вивчає. До речі, Львівщина взяла перше місце, так що Прозіт!
У цей момент у кабінет залітає начальник цеху, червоний як радянський прапор, тримаючи в руках графік впровадження 13ю6. Побачивши мене, він блідне, синіє, а потім видає історичний спіч:— Семків! Ти повернувся! Слава КПРС, тобто,тьху... Слава Богу! Твої похуїсти за цей час план трирічки опустили нижче плінтуса! Завод стоїть! Військовий представник плаче в туалеті! Спокійно дивлюся на цей кабінетний переполох, підморгую своїй команді й видаю фірмове:
— Шановний, не перебільшуйте проблему і  без істерик. Контур під контролем. Похуїсти, за роботу. Матриця чекає на нашу залізобетонну якість.
 І в ту ж секунду 7 чоловік синхронно беруться за інструменти. Впровадження 13ю6 полетіло вперед зі свистом, а кадебісти за стіною лише тихо хрестилися, розуміючи, що батярська логіка знову перемогла всю їхню подавляючу систему.
 Оренбурзький транзит, пінгвіни Африки та Секретна Служба Марічки
 Осінь 1987 року. Повернення з Кам'янськ-Уральського після переможного бандерівського парі та епічної телеграми про «Вашу мать» перетворилося на суворий забіг транспортними коридорами імперії.
 Ніч. Оренбурзький вокзал. Периферія матриці. Я, виснажений інженерними розрахунками, просто приліг на підлозі, щоб перевести подих. І тут із темряви матеріалізується радянська «прийобка» — лінійний патруль міліції з усім своїм сержантським маразмом.
— Гражданин! Чому спимо на підлозі? Порушуємо громадський спокій? Пройдемо в СІЗО для з'ясування траєкторії!
Але вони не знали, з ким мають справу. Я, навіть не підводячись із підлоги, з усім своїм галицьким гонором спокійно посилає оренбурзьких ментів за відомим маршрутом — прямо на Курили! У сержантів від такого нахабства вже заклацали кайданки, і швидкість пересадки Ігоря в камери СІЗО загрожувала стати надзвуковою. Але в останню мікросекунду ч витягую з кишені головний козир — довідку ДР (допуску) від СКБ «ЛУЧ». 
 Матриця миттєво переходить у нейтральне положення. Менти, побачивши червоні печатки закритих оборонних підприємств, бліднуть, ковтають язики і замість камер супроводжують спецоб'єкт до поїзда з такими почестями, наче це сам маршал Жуков утік із Пекла.А далі — 4 дні епічного залізничного драйву. Провідниця-дівчина залишилася без напарниці, вагон реве, логістика обслуговування пасажирів летить під три чорти. Саботажу не терплю: беру контроль у свої руки і починаю ганяти вагоном «Чай із секретом». Пасажири під дією цього батярського «секрету» залізобетонно добрішають, забувають про радянський сервіс і чотири доби їдуть у стані повної Нірвани.
 Вдячна провідниця на пероні у Львові вручає рятівнику головний дефіцит епохи — три книги. І серед них — вершина радянського наукового абсурду: «Метастази льодовикового періоду у пінгвінів Африки».  Я стою на львівському пероні, притискає до грудей пінгвінів Африки і думаю: «Господи, як я без цієї фундаментальної хвороби рептилоїдних пернатих жив у ПТУ №3 — розуму не прикладу!».
Наші дні (Вересень 2026 року)
 Контур закрився через 40 років. Я закінчив реставрацію лоджії після прильоту Х-101 за 30 метрів від ліжка. Сусідського будинку нема, а лоджія моя стоїть як залізобетонний моноліт. 
 Марічка дивиться на стару світлину з Мінська 1982 року, де 40 метрів жінок стоять ніби «на карусель», і видає вищий вердикт Матері Роду: «Та яка карусель, Ігорю! То ж черга в єдиний жіночий туалет, бо мужики таку облогу б не витримали!». Я регочу, ледь не падаючи з відбудованого вікна, і раптом розумію, чому Марічка вже 15 років працює обробником документів та секретницею в організації без назви. МВС, МНС, Юстиція... Вивіски міняються, бо кабінетні гниди нагорі самі не розуміють, кому вони підпорядковуються. А насправді ця структура називається просто — Служба Контролю Матриці Галичини. Марічка там 15 років шредерує кабінетні маразми, підписує секретні лінійні допуски та відстежує, щоб у колишніх МВС-МНС не з'явилися «сюсюки». Поки вона там штампує документи «ДЕСЬ», а Ігор на своєму американському EliteBook Elite №001 зачищає спогади — жодна Х-101 не здатна порушити цей сталевий родинний Тріумвірат. Контур стабільний. Прозіт!