РОЗДІЛ 10.1 "Дискотека" і філософія.

 Входження в суворе доросле життя — ще вчора студента, а сьогодні вже курсанта — відбулося миттєво. Нам спокійно наказали з'явитися наступного ранку на інструктаж: що саме брати з собою на військові збори, а від чого можна сміливо відмовитися. Особливо командування наголошувало на суворій забороні алкоголю. Диваки — та хто ж ті їхні забаганки взагалі збирався виконувати? Їхати поїздом кудись уже геть вільною від науки людиною і не відсвяткувати цю подію? Покажіть мені такого дивака! Я теж не був винятком, тому скромна зелененька пляшечка сорокаградусної радості заздалегідь чекала свого часу в моєму наплічнику. Уранці друзі та мої «підлеглі» компаньйони дістали добрячої прочуханки за надмірні запаси спиртного, і я показово вилив в унітаз очевидний лишок. Звичка слухатися мене, вироблена за п'ять років навчання, ще трималася, тож ми мовчки посідали на свої місця у вагоні поїзда до Мінська.
 Шкода, що шлях наш лежав зовсім в інше місто. У Володимирі-Волинському на нас чекали старі, занедбані казарми кадрової танкової дивізії. Оце так так! Нам тільки танків і розвалених колишніх казарм для повного щастя бракувало. А поруч із такими ж «радісними» обличчями стояли колишні студенти якогось факультету Львівського університету. Ми були настільки втішені, що, попри суворі крики й заборони, швиденько повитягали залишки оковитої і просто з горла висушили все до останньої краплі. Ставши переконаними «тверезниками», мы почали прислухатися до галасливих команд. Викладачі, напевно, уже не вперше бачили такий «ентузазізм» учорашніх студентів, які ще геть не скидалися на курсантів. Їм усе ж вдалося збити ейфорію хмільних і втихомирити войовничість напівтверезих, після чого нас нарешті заштовхали до казарм.

 Не знаю, як живуть безхатьки, але переконаний, що куди краще за нас. Складалося стійке враження, що ці казарми свого часу взяла штурмом Золота Орда, капітально все всередині розгромила й помчала собі далі. А нам тепер, рівно через п’ятсот років після того штурму, доведеться ліквідовувати ті руйнування під безглузді крики наших колишніх викладачів, а тепер — командирів середньої ланки.

 Нас розподілили по взводах. Наша група опинилася разом із колишніми студентами зі зварювального виробництва. У тій компанії хлопці вже встигли відслужити в армії, тому все керівництво взводом і відділеннями миттєво перейшло до них. Моя ж група розпорошилася по різних відділеннях. Але нікуди вони від мене не дінуться — позбираю скоро всіх докупи й влаштую чергову прочуханку для самовиховання.
 Не любите дискотеку вісімдесятих? Та ні за що не повірю — і матиму цілковиту рацію! Тільки там з’ясовувалися всі заплутані стосунки: від закоханих пар до підліткових кримінальних угруповань. Зазвичай вони не прагнули пролиття крові, хоча траплялися й винятки. На тодішні дискотеки диск-жокеї з боєм діставали найновіші записи світових зірок. Між танцювальними майданчиками в одному місті точилася запекла конкурентна боротьба за відвідувачів. До цієї битви вже тоді долучалися банди місцевої гопоти, що суттєво збільшувало ризик появи крові та постраждалих.

Проте я знову запитаю вас: ви не любите дискотеку? Сміливо відповідайте — ні! А ми її тоді просто й відкрито ненавиділи. Бо неможливо всім серцем полюбити важкий металевий диск із гострими краями, яким ти з останніх сил шкребеш чорну, брудну підлогу. Покажіть мені людину, яка щиро любить це робити. Я виявлю їй свою глибоку повагу, і ми разом нап'ємося чогось міцного, щоб міцно спати й не бачити нічного кошмару тієї «дискотеки». Дощаті підлоги в казармах Володимира-Волинського були справді чорними від кількадесятилітнього шару бруду, який намертво в’ївся в деревину. А ми тими дисками запекло вискоблювали чорноту, доки дошки не ставали молочно-білими й чистими. Ця пекельна процедура чищення підлоги в казармі у них офіційно й називалася — «дискотека».

Я не провидець і не Месія. Сам досі дивуюся, чому ще в тому далекому 1983 році почав наполегливо шукати бодай якісь ознаки мізків у випадкового солдата вартової служби кадрової дивізії. У цього уродженця Іркутської області я розуму так і не виявив. Під пілоткою виявилося лише кучеряве чорне волосся, яке щільно покривало абсолютно порожню зсередини кулю, що гордо йменувалася головою.   Приголомшеними виглядали й інші студенти — тепер уже напівофіцери радянської армії. Вони з німим співчуттям дивилися на цього бідолашного солдата й були геть не раді, що самі тут опинилися. Глузд у бійця явно кудись зник, а що як і в них незабаром вивітриться?
 Вам потрібна виключно правдива інформація, тому я пояснюю знову. Мені суворо й однозначно заборонено писати щось про себе людям, які здатні мене ідентифікувати. Кара за непослух настільки неприємна, що втретє я вже побережуся. Проте мовчати більше не можу. Поштовхом до письменництва стала маленька замальовка — згенероване штучним інтелектом фото пасажирського лайнера біля львівського Оперного театру. Вона ніби підірвала зсередини за греблю моїх спогадів. Я відкрив свій ноутбук — американський EliteBook 8540w із серійним номером 001. На цьому американському залізі я й почав писати З надією, що внуки чи правнуки через десятиліття згадають свого предка і прочитають його думки про життя в 20 роках 21 століття. Дам вам, мої дорогі читачі цей перший опус в моєму житті , що я написав в Facebook: 

" Накололи, блін. Написали , що круїз затримується на 3 години ( сантехнік
п'яний). Приїхав в порт на 2 год. пізніше - а лайнер у-тю-тю. Виходить - не
пив сантехнік. Уточнення: це кочегар свою кочергу пропив зі мною в порту
і не признався. І головне - він мені її не віддав. Хвилююсь за неї, бо там
така "золота молодьож " пливе, що їй, п'яній, море по коліна а розум давно
в воді плаває . І вони ХОЧУТЬ і щоб була ВОНА. А моя кочерга то
також ВОНА . Надругаються над нею, і вона від сорому повіситься на гачку.
Геїв і лесбіянок по їх просьбі попереднім рейсом відправили в Париж. Геї вже його
взяли штурмом, а араби самоліквідувались, побоюючись гейської помсти. З
лесбійками проходить якесь непорозуміння. Не мають вони ніякого
відношення до доісторичних амазонок. А довести це нема кому - Франція
обезлюдніла. Ловлять тепер наші амазонки залишки прусаків, але
незрозуміло кого саме - людей чи комах.
 Тепер боюсь, що це корито до Гамерики не допливе. Хоч би до Цюцькова
доповзло, а то пасажири замерзнуть від арктичної жари.
 Через тиждень повідомили, що і до Цюцькова не добрались. В районі
хутора Апляпмуське на Тихому океані п'яні першоопрохідці захотіли
захопити Гренландію скоріше ніж Трамп, напали на острів Маклухо-Маклая
( бачите, що оковита витворяє). Трішки помилились, на пів-глобуса , але
нічого страшного не сталось. Ну позбулись трусів - зате набедрені пов'язки
зможуть на сувеніри перетворити. Трамп також лоханувся - погнав флот в
Антарктиду Ірландію шукати. Перепутав Ісландію з Ірландією ( і яке
відношення мають  вони до Гренландії?), а Гренландію з Антарктидою, а
його адміністрацію це не здивувало - не вперше ж. Від здивування і
переляку Велика Британія також Ірландію там почала шукати. Шукали не
довго , та і не дивно , бо найти на такоому клаптику Землі, як  Антарктида,
спантеличеного ескімоса  для сильних армій Землі не склало труднощів.
  Труднощі виникли в ескімоса. Находячись в стресовому стані, він
попросив політичного притулку в пінгвінів. Пінгвіни, аполітичні живі
істоти, провівши шумову нараду, відмовили йому, пірнувши в ополонку на
ловлю риби. В посольство Раші не звертався ( та і немає його в Антарктиді
). Та і, насамперед, не потрібний їм перший ескімос на ескімоських землях "