Розділ 5.1 Львівський батяр та Політехніка.

 Перед останнім екзаменом при вступі до Львівської Політехніки з абітурієнтами зустрівся декан механіко-машинобудівного факультету. Говорив він з кожним окремо. Мені сказав, що шанси для вступу невеликі, але щоб я не втрачав надії. Надія пропала відразу. Твір потрібно було написати на «п'ять» — тоді вона, може, й воскресне. На 5 — це фантастика. Я фантастику дуже любив, і вона мене ніколи не зраджувала. Зрадив я сам себе. Бо раз п'ятірки мені все одно не добитись, то потрібно було хоч насолити тим дурманам. Скільки я солі тоді витратив — не підраховував. Чорного моря вистачило б — от і всі діла.Екзамен з української мови і літератури пройшов для мене буденно. Надії написати на цілу п'ятірку не було — то чого хвилюватись? Я якраз за тиждень до того вдома пошкодив руку сокирою. Невдало вдарив по дереву, зіскок обуха — і три шви на правій руці. З цієї причини писав я без жодного чорновика, бо просто не встиг би з нього переписати твір. Писав не поспішаючи, старанно обдумуючи кожне слово.Пропадати — так з музикою! Я вже й тему того твору забув, бо просто писав про своє відношення до «РОДИНЫ» і любов до своєї справжньої Батьківщини. Писав відверто і нахабно. Думок не ховав, тільки оформляв свої думи літературною українською мовою. Поранена рука не завжди встигала за швидкістю появи шалених думок у моїй голові. Довелося працювати ще й перекладачем між власним розумом і нахабством. Встигнув до дедлайну здати свій зухвалий опус і з чистою душею повернувся в село до батьків.Знаючи, що шансів вступити у мене обмаль, я почав шукати по довіднику нове місце для навчання. Знайшов Львівський автодорожній технікум. Там згадується «авто» — значить, мій варіант, буду брати його зухвалою спробою не здавати екзаменів. При прийомі на навчання технікуми тоді враховували похвальні грамоти з предметів. У мене такі були з хімії та математики. Один екзамен я автоматично проскакував, а що робити з другим — вирішив розібратися вже на місці. Тобто у Львові. Тиждень сидіння в селі пройшов швидко, і я, взявши ноги в руки, приїхав до Львова переносити документи з Політеху до «дорожників».Зранку добрався до ЛПІ швидко. Продивився списки прийнятих — і не знайшов свого прізвища. У деканаті на моє прохання забрати документи мене роздратовано відправили в ректорат. Ректор буде їх видавати? Оригінально ректор на себе гроші заробляє! Зайшовши в секретаріат ректора, я не побачив нікого, крім одного юнака, що сидів на стільці. Присів біля однолітка і запитав, як тут забирають документи. Хлопець назвався Валерою і сильно здивувався моєму становищу. Він ошелешив мене новиною: виявилося, що я таки поступив в інститут! І зараз нас обох відправлять кудись відпрацьовувати цей самий вступ. Відправили нас у відоме об'єднання «РАЙДУГА» на два тижні. Робота була неважка, але монотонна: ми просто знімали з конвеєра пофарбовані корпуси якихось приладів.Саме в цеху цього підприємства Валера прийняв мене в ряди львівських батярів. Роз'ясню тим, хто не знає цього визначення окремої касти львівської — підкреслюю, саме Львівської — молоді. Прийняття мене, тоді ще сільського пентюха і галицького збуя, в таке аристократичне товариство (своєрідний аналог лондонських денді) було проявом великої довіри. І надії, що я не підведу Валерія якимось негідним такого звання вчинком.Настала п'ятниця. Ми відпрацювали перший тиждень. Завтра вихідний і велике різноманіття розваг. Та раптом у цеху стало дуже тихо, конвеєр спорожнів і приносив із сусідньої дільниці лише густі запахи фарб. Минуло з пів години. Нам стало так нудно, що ми вирішили вийти на вулицю і покопати м'яча. Перед цим Валера взяв шматок картону й написав на ньому: «Всім. Всі-всі на активний віддих!!!!». Ми закріпили це послання на рухомій стрічці конвеєра, запустили його в сусідній цех і пішли ганяти мініфутбол.Погравши, ми повернулися назад. Нас зустріла космічна тиша і абсолютна пустота. Правильно зрозумівши шлях «самого передового загону пролетаріату», ми підтримали їхній порив і теж спокійно вийшли за територію підприємства.Понеділок виявився незвичним. Нас одразу після приходу викликали до начальника цеху. Той, заледве стримуючи сміх, запитав «строгим» голосом:

— Це ви писали? — і показав рукою на нашу картонну рекламу спортивного способу життя.

— Ми. Написали і відправили в сусідній цех, щоб люди зробили виробничу зарядку. А що, власне, сталося?

— Сталося не тільки в цеху. Сталося по всьому підприємству! Своїм вибриком ви відправили п'ятсот чоловік по домівках на п'ять годин раніше закінчення зміни. Ви хоч розумієте, що натворили?

— Ми мали на увазі лише фізкультхвилинку, бо продукція все одно перестала йти з фарбувального...

 Закінчилася та історія для нас щасливо. На «Райдузі» ще довго зі сміхом згадували це неочікуване збільшення часу на відпочинок для всього колективу. А на нас, тепер уже загартованих друзів, чекала весела й незабутня пора навчання. 

Перший місяць навчання у виші — це пора здивованих вигуків. Не звикли недавні десятикласники, що до них викладачі звертаються на «ВИ». Ой, не звикли! Почали один до одного так само звертатись — і відразу почалися чвари. Але ейфорія уявної дорослості швидко розвіялася, лишивши тремтливе відчуття майбутніх великих змін.

 Найкращим оздоровленням атмосфери в групі стала поїздка в село — на допомогу колгоспам збирати врожай. Ми жили в колишніх казармах якоїсь армії. Прибрали, навели порядок і нарешті по-справжньому познайомились. Міські студенти виявилися настільки далекими від сільського господарства, що аж брав жах! Не можна було без ошелешення дивитися на те, як вони заповзято почали шукати «хлібні дерева». Дерева-то вони знайшли (липу чи бук — ми в темноті не розібралися з породою), але коло них не виявилося продавців, і ніхто з гілок хліб не збирав. Їм місцеві аборигени ласкаво пояснили, що продавці з'являються десь о 23:59 і працюють без перерви рівно до закінчення доби.

 Працювали дружно і так само дружно сачкували. Моральний дух групи зміцнювався прямо на очах. Кулаки для зміцнення цього духу також часом допомагали, проте фінгали, на щастя, наші території не освітлювали.