Розділ 2.1 Червоний терор і таємний завіт спостерігача ОУН.

Криваві 1946–1948 роки радянська влада заганяла села в колгоспи. Спротив був тихий, але вісім сімей з нашого села вже упакували та вивезли в Сибір. Бабуся трималася завдяки татовій сумці. У неї, щойно після пологів, померла донька, і вона розривалася, допомагаючи зятю доглядати за маленьким Гриньком.
 Ситуація загострилася, коли система призначила головою новоствореного колгоспу нашого сусіда навпроти — з родини Ш... За Польщі ми хазяйнували добре, хату мали велику, тому радянці довго не думали: у найбільшій кімнаті нашого ж родинного дому облаштували правління колгоспу.

 Одного дня до голови Ш... Івана прямо з лісу прийшли п’ятеро Хлопців із боївки ОУН — по допомогу. Сусід повівся як Іуда. Він завів їх до правління (в кімнату нашого дому), а сам пообіцяв дати хлопцям гроші, якщо ті зачекають, поки він з’їздить у районне місто й зніме в банку колгоспні кошти. Бабуся в цей час якраз прийшла в обід обслутижити худобу й натрапила в хаті на Хлопців. Побачила — та й усе, то не її справи.

 Голова колгоспу Ш... Іван поїхав прямо в МГБ. «Ястребки» прибули оперативно й щільним кільцем оточили хату. Хлопцям пропонували здатися, але повстанці обрали смерть у бою і всі полягли на нашому городі біля хати. Опізнали селяни лише одного — хлопчину з Бурштина. Наслідки для нас прилетіли миттєво: «ястребки» дочиста розграбували хату, а бабусю під конвоєм заарештованою повезли в район, а звідти — прямо в Станіслав на пересильний пункт на виселення.
 Мій тато на той час учителював у Коломийському районі. Почувши про біду, він неймовірно швидко зумів прорватися через усю область і приїхав додому. На свій подив, на розграбованому обійсті він застав бабусю — вона мовчки приводила господарку хоч в щось прийнятне. На пересилці в Станіславі їй просто сказали забиратись геть додому, бо вона чекала на набір кількості виселенців, і конвоїр її виставив. Чому відпустили — таємниця Хеопса, хоча тато злегка проговорився про наявність «нашої людини» в одному з районних НКВС, а саме в Болехівському. Повернувшись, бабуся прийняла в хату приймака-односельця, який згодом стал мені дідом, хоча прямих родинних відносин до мого тата він не мав.
 Справжня розгадка цього ребуса випливла аж у глибоких 1980-х роках. Тата попросили прийти до помираючого старого учотчика колгоспу. На смертному одрі цей старий передав татові свій останній завіт: «Скажи тим Ш... (родині голови-зрадника), хай вони мене згадують часто. Бо це я тоді на колінах вимолив у Хлопців з лісу життя їхнього Ш... та його родичів, коли боївка хотіла вирізати зрадників під корінь. А ви — служіть дальше...». І помер.

 Старий був таємним спостерігачем ОУН у селі й чудово знав навіть у 80-х роках, що мій тато продовжує перебувати в структурі ОУН, як і я. Мій тато цей завіт родині Ш... так і не передав — пошкодував сім’ю померлого повстанця, адже про його роль в житті села могли доложити в КДБ після передачі послання родині Ш... через тата. Сама СБ ОУН ніколи б не помилувала прямого зрадника Івана, тому тут діяла інша версія: це була боротьба мельниківців із бандерівцями за вплив на населення. Мельниківці руками КДБ ліквідували боївку іншої спрямованості, розігравши для спостерігача п’єсу «помилування» свого агента Ш... в селі, а людям пустили потрібний поголос.
 Сам зрадник Іван свою кару отримав від життя: довго й страшно мучився від туберкульозу і десь наприкінці 60-х пішов прямо в пекло. Я з його онукою, до слова, в одному класі вчився. Моя сім’я їм нічого не простила, ми просто не мстилися. З окремими виродками з родини Ш... бабуся до кінця днів не зронила жодного слова.
 А надрайоновий провідник «Хмара» не загинув — він вирвався в Канаду й інколи якось через тата і бабу підкидав фінансову допомогу своїй дружині до її смерті. Вона була близькою подругою моєї бабусі, і їхні вечірні посиденьки, де вона плакала за чоловіком, не знаючи його статусу, а моя баба й тато мовчали заради безпеки, були для мене в дитинстві як серіали для людей сьогодення.