РОЗДІЛ 5. Активація коду Меншикова та інженерний облом

                              Шпигунські лабіринти часу (Пригоди в Сосії XVIII століття)

 Листопад Санкт-Петухбурга зустрів нас гнилим сирим туманом, який смердів мокрим дубом, тухлими молюсками та дешевою казенною сивухою. Крізь багнюку Адміралтейської верфі, махаючи довгими руками, наче павук, дріботів сам цар Петро І Недотраханий. Зріст гігантський — під два метри, плечі вузькі в сороковому розряді, а чоботи крихітні — тридцять восьмого розміру. Він сіпався, не тримаючи балансу, а його ліва щока ходила ходором від постійного нервового тику. Поруч біг його креольський вихованець — майбутній арап Ганнібаліус, затягнутий у кумедний французький каптан, тримаючи в руках сувій паперу та чорнильницю.

 Цар підскочив до недобудованого дерев'яного фрегата, де кріпаки силуміновими цвяхами намагалися склепати обшивку. Зазор на стику дубових дощок гуляв на долоню. Петро витріщив баньки, його обличчя перекосив дикий судомний гнів, і він почав орати на весь порт, згадуючи матір, кабінетних сантехніків і весь москальський фольклор про «авось» та «ядриж твою налівоВін уже замахнувся своєю важкою дубиною на майстра, коли я — Гор Кукс — спокійно зробив крок уперед. На мені був бездоганний французький костюм, а в руках — срібний інженерний циркуль.

— Errare humanum est, великий царю, але будувати фрегат із люфтом у п'ять дюймів — це чиста психіатрія, — спокійно випалив я йому прямо в мармизу.

 Цар застиг. Його судорожна маленька голова повільно повернулася в мій бік. Щока сіпнулася, очі налилися кров'ю, але залізна виправка вільної людини заблокувала його гнів.

— Ти хто такий, мін херц? — прохрипів Петро, важко дихаючи. — Іноземець? Шляхтич? Чому без перуки і чому твій розум не плавиться від мого страху?

— Гор Кукс. Представник таємного Короля Галіції у Священній Римській імперії. І я прийшов подивитися, як ви тут рубаєте вікно в Європу, використовуючи нижчу інженерну логіку.

 Петро хотів було знову вхопитися за дубину, але тут наперед вискочив Ганнібаліус. Він розгорнув сувій і, підкочуючи очі, почав декламувати свій свіжий віршований донос, активно нацьковуючи Недотраханого на південний контур:

«О царю наш, великий та сухоребрий!

Навіщо нам Європи гнилі дебри?

Дивись на Південь, там Стамбул стоїть,

Османська матриця від страху вже тремтить!

Там піраміди турки збудували в ряд,

І султани на бачках гальних сидять!

Візьми гранати  на запічку,

І рознеси Стамбул за одну нічку!

Нехай Кобзонус басом заспіває,

Як москальня турецький флот ламає!»

 Почувши про «турецькі піраміди» та «гальні бачки», Петро І миттєво відволікся від корабля. Його очі загорілися блукаючим вогнем алкогольного оверклокінгу.

— Піраміди! У Стамбулі! — закричав цар, дріботячи своїми маленькими ногами по багнюці. — Ганнібаліусе, геніально! Шваре, пиши указ! Ідемо війною на султана Сулеймана, перетрахаємо їхні гареми під наш казармений лад! Гор Кукс, а ти що скажеш своїм галицьким гонором? Поїдеш зі мною будувати підкоп під Царгород?

 Я злегка посміхнувся, тримаючи в кишені Антикітерський пристрій на істинній частоті семи світлових років.

— Рухатися на Стамбул, царю, маючи такий люфт у мізках та дірявий флот — це короткозорість ліліпутів. Турецький матріархат Кобликів вас там зустріне так, що ваші ястребки свої набедрені пов'язки на сувеніри перетворять. Але якщо твій Розум хоче перевірити закони Кари — будуй підкоп.

 Цар Петро від такої інженерної синергії слів знову впав у ступор, а Ганнібаліус судорожно почав замальовувати Червоно-Жовто-Зелену розу на берегах свого сувою, відчуваючи, що Неоукраїна вже проектується Миколою десь дуже високо над цим гнилим болотом.
 Напівзатемнений кабінет у новозведеному палаці на болотах Санкт-Петухбурга смердів свіжою оліфою та казенним тютюном. Олександр Меншиков сидів за столом, заваленим кресленнями Адміралтейства, і судорожно намагався звести баланс кошторису. Кількість украдених рублів ніяк не хотіла сходитися з державним регламентом, створюючи силуміновий зазор у паперах.
 Я — Гор Кукс — зайшов без стуку, тримаючи під пахвою свій незмінний інженерний циркуль. Меншиков підвів на мене очі, і в цю мікросекунду в його погляді проскочило щось дивне. Архівус ретельно стер його пам’ять про Землю Предтеч і на закритій лінії залишив лише урізаний контур, але генетичну матрицю так просто не затреш. Раптом Меншиков, сам того не помічаючи, задоволено потер руки — точнісінько так, як робиво наш Микола на будовах МЖК-2 у Львові, коли бачив об’єм хорошої роботи і залізобетонний заробіток.
— Стик у лівому доку знову гуляє, Гор Куксе, — суворо, фірмовим баритоном промовив він. — Цар кричить, що виб’є з мене всю душу дубиною, якщо фрегат завалиться на бік. А я не можу зафіксувати балки, система дихає!
Я підійшов ближче і виставив циркуль прямо на його німецькі креслення:
— Система й буде дихати, Олександре, бо твої мізки підрізали ліліпути з Архіву. Ти ж не Меншиков. Твій істинний контур — це Контроль. Згадай вечірній курс у ПТУ №3, згадай локомотиворемонтний завод і бали, які ми заробляли чесно, без жодного махлювання. Згадай «Трійку нескорених».
Від цих слів у голові Меншикова-клона наче коротнуло високу напругу. Обличчя його вирівнялося, номенклатурна пиха злетіла, а в очах з’явився кришталево тверезий, інженерний розрахунок вільної людини.
— ПТУ… Локомотиви… — прошепотів він, і його рука автоматично потягнулася до шухляди, де замість царських наказів лежала стара бабина шовкова комбінація рожевого кольору, закинута часовим зсувом у цю епоху.

— Матриця не витримує, Горе. Я згадую. Цар Петро — не велич. Це брак точної механіки. Одяг сорокового розміру на двометровому сухотному скелеті. Що ми будемо робити з цим павуком у чоботях тридцять восьмого розміру?
— Повертати вектори історії, Олександре. Російська імперія анулюється в нуль. Ми переносимо їхній контур туди, де йому й місце за рівнем придуркуватості — в Казань.
                          Казанський маневр та Червоно-Жовто-Зелений указ
 У залі засідань було гаряче. Петро І Недотраханий бігав навколо столу, дріботячи своїми маленькими ступнями по паркету. Його ліву щоку нещадно сіпав кривавий нервовий тик, а очі горіли божевільним вогнем після триденного алкогольного запою. Поруч судорожно стрибав Ганнібаліус, вимазуючи пальці в чорнилі та намагаючись записати свіжий віршований донос про турецькі піраміди Алібаба Алідід.
Тут уперед плавно вийшла Рокс Олана — Настя з Рутенії. Вона тримала в руках Червоно-Жовто-Зелену розу, яка світилася істинною частотою семи світлових років. Нахилившись до судорожного вуха царя, вона м’яко прошепотіла:
— Навіщо тобі, мін херц, цей тухлий Петухбург і море, якого ти боїшся на підсвідомому рівні? Справжня велич — вона на Сході. Там стоїть великий, монументальний Казан. Усі твої майбутні Путькіни на генетичному рівні обожнюють казанське вариво. Перенеси туди столицю, назви державу Кацапією, і твоя Охранка від радості про Бандеру повік не згадає.
Петро І Недотраханий від такого маневру моментально впав у ступор. Його ліве око вирівнялося на законну орбіту, а в мізках закрутилися шестерні казанської придуркуватості.
— Казан! Держава Кацапія! — загорлав цар, махаючи своїми довгими руками-павуками.