Розділ 31

Влаштувавшись у бліндажі Сержант розповів нам, що це не зовсім табір, скоріше поселення де живуть люди і відповідно охороняють свою територію. У свій час, вони не змогли знайти чогось кращого й були вимушені оселитися тут. Може життя і не цукор, але дах над головою і їжа є, а що ще треба людині? Оборона налагоджена, загони по три-чотири людини знаходяться по всьому периметру, та й нападів майже немає, тільки якщо зальотні мутанти, люди, частіше за все стороняться і обходять. У свою чергу я розповів йому про наше поселення від чого очі у нього стали - по п’ять копійок. Одразу повідав і про правила, і про те, що кожна повнолітня людина приносить суспільству користь, що є вже якась армія. Змовчав тільки про позитивні якості поселення і громадянства, повідомивши, що всі мутанти в радіусі десяти кілометрів збігаються до нас і що один з керуючих «барахолкою» точить на нас зуб. Перше його не вразило, він нічого не сказав з цього приводу, а от при згадуванні поселення яскраво виразилися скули і почувся хрускіт кулаків. Швидко взявши себе в руки сказав, що йому потрібно подумати, одразу він нічого не може сказати. Завіривши його, що він може взагалі нічого не казати, він промовчав зробивши вигляд, що нічого не почув ще раз сказавши, що подумає. Стенувши плечима уточнив інформацію про поселення з божевільним товаришем.

   По поселенню під назвою Норд, він знав небагато, тільки зі слів біженців. За їх словами, вони непогано жили, їжі вистачало, подеколи нападали мутанти, не частіше одного разу на тиждень. Але буквально пару тижнів тому, їх ватажок знайшов, якийсь артефакт – іноді, він ходив у рейди на пошуки чогось незвичного й у той раз, він таки щось знайшов, при цьому повернувся сам. Ні у кого не виникло жодних підозр, це була нова сувора реальність, хтось гинув, хтось повертався й на це вже давно уваги не зверталося. Мене від цієї відвертості почало сіпати, та й Сержант говорив про це буденно, але за його тоном можна було здогадатися, що він цього відношення до людей не схвалює. А нещодавно, десь тиждень тому, він застрелив одного з мешканців, сказав: «Він хотів викрасти у мене ЦЕ! Я побачив це у його безсоромних, жадібних очах. Не дозволю!» і спокійно пішов далі. На наступний день зі своїм життям попрощалися ще троє. Мешканці почали бити в набат про нелюдське відношення, після чого Мітрич розстріляв ще двох. Побачивши наслідки своїх дій, вони прийняли рішення тікати, хтось залишився і можливо ще й досі тиняється під цим – «поїхавшим» дідуганом. Більше, він нічого сказати не міг, людей туди не відправляв, розвідку не проводив. Та й так було зрозуміло, що мужичок сильно поїхав стріхою.

   Подякувавши господарю, запевнив, що на зворотному шляху обов’язково зайдемо до нього, його це дуже хвилювало. Повернувшись на тропу, нам вже ніхто не перегороджував шлях і ми швидко дісталися кінцевої точки.

- Валер, а ти звідки англійську знаєш? – ніяк не угомониться Талий. Останнім часом у нього багато з’явилося питань.

- Відповім, якщо ти мені скажеш відколи ти став такий допитливий. – ну, чесне слово набридає.

- Нічого не допитливий, просто ти людина загадка! Бля, та я не знаю жодної людини, до якої у мене б виникло стільки запитань! – вигукнув він. – Та хоча б взяти випадок з «іншими». Ти мало того, що не напудив, так ще й зміг налагодити з ними контакт! Без образ, Берх. – «інший» тільки відмахнувся. – Потім магія, потягнув мазу в передбачувано програшній ситуації, зробився Імператором…

- Заручився підтримкою найманців перетягнувши їх до себе.

- При цьому всьому давши їм те, чого інші дати не в змозі, здоров’я і дім! Розмовляєш на іншій мові! Як?! Як у мене може не виникнути стільки запитань?! – потужно розмахуючи руками волав Талий.

- Ох, так тут нічого дивного немає, окрім того, що до цього не дійшли ви. А стосовно мови…, хтось з вас щось чув про компанію «Dream»?

- Чули. – кивнув найманець. – Вона збанкрутувала близько тридцяти років тому. Вони порушили, якісь там правила, а їх клієнтів було вирішено не чіпати, люди заплатили, той нехай, їсти не просять і вже добре. А ти чого згадав?

- А я прокинувся близько двох місяців тому. – тихо промовив я. – Перший кого я побачив, то це людину, котру довелося вбити за її ж благанням. Він довго не спав задля того, аби не пробудити «іншого» або «зреченого» від чого, скоріше за все, з глузду й з’їхав. – розповідаючи, я поринав у ті, здавалося б далекі часи. – Він самовбився об мене, ледве не захопивши й мене з собою. Потім міські джунглі зі «зреченими» людожерами. Я не знав, що є нормальним, а що ні. По суті, усі мої заслуги, це звичайні випадковості, щасливі або ні, важко судити. Англійська мова для мене, це не щось з ряду геть, а доволі звична й буденна, як і українська. Ну от, якось так. – я продовжував йти, а Талий зупинився і витріщався на мене, як на дивину якусь.

Німий поклав руку мені на плече, я зупинився, Берх сумно покачав головою. Наздогнавши нас найманець продовжив.

- Стій, а як же сім’я? Близькі, родичі? Чому ти їх лишив? – не заспокоювався він.

- Я сирота. Родичів немає. – стенув плечима. Вирішив закінчити цей балаган. – Загін! На горизонті наш об’єкт! Пильність на максимум.

Я не зрозумів до чого був весь цей допит. Я не жив учорашнім днем наслідуючи просте правило: «Ти потрібен тут і зараз! Або ж – ніде й ніколи». Те, що називалося ревней було доволі сумним видовищем. Навіть здалеку, неозброєним оком було видно будинки, що похилилися від часу з вибитими шибками, загажена територія говорила про те, що тут мешкали свині, а не люди. Це місце нагадувало сміттєзвалище, а не поселення з якого пішла купа народу. Я таке вже зустрічав у своєму часі. Люди настільки стали ледачі, що донести до смітника пачку з-під цигарок для них непосильне завдання, тож кидали просто на підлогу. Після пікніків на природі залишали після себе купу сміття, виносити ж влом. Ба більше, навіть пакет зі сміттям з дому винести було складно. Тут картина була схожа, усюди бруд, сміття, людська органіка, а сморід я вже змовчу, ну точно свині.