Розділ 29

Цей день я запам’ятаю надовго. А все через тих, кого вже з нами немає. Це те, чому я ніколи не хотів бути лідером, через необхідність відповідати за інших. Коли ти сам, ти чітко усвідомлюєш, що від твоїх дій є можливість потрапити на інший світ і ти не дуже, то й переймаєшся цією перспективою, адже це твій вибір. А тут, від того, яке рішення ти приймеш, залежить благополуччя інших і ще жахливіше, від тебе залежить їхнє життя. Ми з’ясували, що нападники шукали мене, щоб вбити або доставити до Керівника. А це, у свою чергу означає, що я підставив своїх людей. Так, нехай цим я рятував одних, але у той самий час підставив інших. І навіть якби я знав, що відбудеться потім, вчинив би так само. Все тому, що тут був чесний бій. Вони напали, ми їх вбили, а там моїх би просто пристрелили. Інформацію ми отримали швидко, навіть нікого не катували, просто сказали, що за чесної відповіді всі помруть швидко і, майже безболісно на що, один з них погодився. Можна було всіх їх завербувати, але той хто зрадив один раз, скоріше за все, зрадить і вдруге. Швидко з цим покінчив, навіть спали кожного у окремій ямі, а не купою, їм то все одно, але така моя вдячність. Всі поранені, пораненими вже не рахувалися – еліксир творить дива. Також, на площі з’явилися дві нові будівлі, точніше одна будівля – велика, темна, готичного виду і одна, так би мовити, площа з трьома великими чорними плитами.

   Закінчивши всі справи, Рарх, як я його й просив, зібрав всіх в ратуші. У всіх присутніх «інших» був пригнічений вигляд у найманців, більш буденний, чи що. Перші, дивилися на мене і в очах читався смуток, у других – більш кровожерливий погляд, але направлений він був не на мене.

- Дякую, що всі прийшли! – озирнувши залу продовжив. – Я зібрав вас всіх, щоб оголосити наступне. Я не знаю, як було раніше, але від тепер всі громадяни, що пішли від нас тілом, будуть кремовані! – зала мовчала в очікуванні на продовження. – Їх прах буде утримуватися в Склепі, котрий сьогодні було побудовано! А їх імена будуть навіки вибиті на пам’ятних плитах! – зала тихо загуділа, обговорюючи нову інформацію, а я чекав, поки вони закінчать і, як тільки стало тихо, продовжив. – Якщо є ті, хто проти, прошу висловити своє невдоволення! – відповіддю мені стала тиша, яку порушувало шуршання одягу. – Сьогодні був важкий день, але зараз ми підемо і віддаймо останній борг перед тими, хто загинув, а після, буде час випити кухоль за померлих!

В повній тиші, я пройшов до дверей і вже виходячи на вулицю почув, як за мною почала слідувати решта. Перед склепом лежало сім тіл, одне з яких, ми з Німим занесли всередину. Поклавши труп на ложе, ми чекали, коли втягнуться наступні для прощального слова. Після того, як закінчили, я став навпроти полеглого і промовив:

- Пробач, що так сталося. Ми будемо тебе пам’ятати.

І застосував живе полум’я, котре почало жадібно поїдати рештки. Після цього, зібрав прах в урну, де стальним пером вивів ім’я «Марах» і поставив прах на першу полицю. На всі тіла пішло біля години часу, по закінченню ми відправилися до плит. На них, вже були вибиті імена тих, хто пав.

- Ці плити пов’язані з кожним громадянином Імперії і після смерті плита покаже ім’я померлого. Де б ви не були, ми будемо знати, хто залишив цей тлінний світ і будемо мати можливість вшанувати пам’ять про нього. – тихо промовив я, відчуваючи, як давить камінь на серці, коли читав імена на плиті. – А зараз пішли пом’янемо кухолем чаю або чимось міцніше, тих хто віддав своє життя.

У цей важкий день, ми не пили, а поминали, тому п’яних не було, не було веселих.

   Чому я вирішив кремувати мертвих? Мені не здається розумним закопувати тіла в землю, щоб їх їли личинки й інша комахоподібна живність. Близько восьми я відправився до себе, хотілося відпочити морально. Фізично я не втомився, а от голова була чавунна. Не встиг опустити голову на подушку, як одразу ж заснув.

   Новий день зустрів мене світанковими сутінками. Сидячи на ліжку, я думав, як вирішити проблему з Керуючим. Так нічого й не надумавши плюнув на нього, займусь іншими важливими справами. Спустившись в бар виявив біля стійки дівчину, що з серйозним виразом обличчя оглядала кухоль. Помітивши мене, вона нічого не сказавши відправилася у підсобку, де з напіввідкритих дверей доносився богатирський храп. А нічогенька така ізоляція у Оленя. Через пару хвилин з підсобки вийшов раніше згаданий і потираючи заспані очі схопив пляшку і присмоктався, як кошеня до кицьки. Кадик потужно почав ходити туди сюди працюючи, як поршень. З кожним ковтком, він все більше приходив в себе від поглинутої щойно рідини. Нарешті, відлипнувши від шийки пляшки і видавши задоволене «уф», нарешті я був обдарований його увагою.

- Привіт. Блін, спиш, спиш, а спочити ніколи. – знову натираючи очі, сказав Олень.

- Привіт. Взагалі-то, я не просив тебе будити. Я просто хотів повідомити, що сьогодні піду шукати поселення для візиту та пропозиції. – стенув плечима. – А твоя, фройлен, як побачила мене, так і побігла за тобою. – посьорбуючи чай, сказав я.

- Це я Людку попросив дати мені знати, як тільки з’явишся. – виставляючи на стойку два сухпайки, проговорив господар. – Я попросити хотів… - не встигнувши договорити з зали почувся Рарх.

- Імператоре! – прокричав старий від входу і направився до нас. Плюхнувся поруч на стілець і продовжив. – Імператоре, я до Вас з проханням і за чаєм. – останнє, він адресував Оленю.

- Давай я спочатку вислухаю голову Анклаву, - кивнув в сторону найманця. – він перший щось хотів. То, яке у тебе прохання?

- Талий просив мене передати тобі, що він хоче до тебе в групу. – розвів руками Олень. – Чому не підійшов сам, цього не знаю. – заздалегідь відповів на німе питання.

- Добре. – кивнув я, переводячи погляд на Рарха. – Ну, а ти з чим прийшов?

- Еее, тут Берх до тебе проситься супроводжувати і охороняти. – почесав голову мій зам і перезирнувся з Оленем.

- Схвалюю, та чому, ці два телепні самі до мене не підійшли? – на це запитання відповіді у нас не було. – Ну добре, скажіть цим «відважним», щоб через дві години були готові. – мої співрозмовники кивнули. – І ще, даси Талому інформацію про поселення? – звернувся до Оленя.