Розділ 24

Ранок я зустрів незвично. Хтось мене тряс, та так натхненно, що при спробі відмахнутися, я впав на підлогу. Розліпивши очі, в які здавалося – насипали піску, побачив перед собою ноги в берцях. Трохи так полежавши, вскочив на ноги, пригадавши, що сьогодні день буде в рази важчий ніж учора. Біля мене вже стояв Німий, а навпроти, посміхаючись, Талий.

- Прокинься й співай! – гаркнув в усю силу горлянки найманець. – Тебе чекають великі справи, мій хлопчик. – по-старчому промовив цей гад.

- Невже не можна було нормально розбудити? – мляво, ще не до кінця прокинувшись обурився я. – Де кава в ліжко, гаряча ванна і взагалі? – запитав, протираючи очі, що злипалися.

- Можу тільки в щелепу дати, тобі з лівої чи правої? – роздивляючись кулаки, ніби обираючи, поцікавився Талий.

- А я надовго відключуся? – зробив задумливий вигляд.

- Нууу. – протягнув він, щось прикидаючи. – Максимум на півгодинки.

- А, - махнув рукою - тоді не треба. От годинки б на дві, то я б ще подумав, а так, мабуть, відмовлюся. – награно зітхнув. Трохи посміялися. – Добре, час справи робити. – частково прийшовши в себе закінчив балаган.

 Талий кивнув і відправився в бар, сказавши, що зачекає у виходу. Натягнув рюкзак і берці, пострибав – наче, нічого не дзеленчить і скло не б’ється. Ще вчора на посиденьках, забрав у Німого, майже, всі склянки алхіміка, залишивши у нього по одній, на всяк випадок. Зібравшись пішли на вихід. В барі було порожньо. Частина людей ще не прокинулася, хтось пішов в рейд, а деякі зараз похмелялися. Господар цього чудового місця, стояв за стійкою, з червоними очима нагадуючи вовкулаку. Перед виходом направився до нього.

- Добрий ранок. – потиснули руки. – Що? Теж не виспався? – з усмішкою поцікавився я.

- Та яке воно добре. – потираючи очі пробурмотів Олень. – Довбаний Ферзь! – вигукнув.

- Ну ти то як? Не передумав? – в останній раз поцікавився я. – Потім шляху назад не буде. Тільки вперед! – нагадав йому.

- Ні, Валер, не передумав. – покачав головою. – Інформації мало, але й то хліб і тебе я непогано так дізнався. – посміхнувся.

- Добре. Що по нашому Шахісту? – переключився на справи.

- Ферзь, незабаром буде проходити повз бар, тож давай, не затримуйся і цей…, бережи себе. – дав напуття Олень.

- Незабаром побачимось. – я посміхнувся і не прощаючись потопав на вихід, а самому не по-собі.

З бару виходили я, Німий і Талий. Сьогодні мій останній день знаходження в цьому гидкому місці, а може і не тільки, але про це я намагався не думати. Розмовляти настрою не було, через це, ми просто стояли в очікуванні перед входом на одного виродка. Точного часу ми не знали, але пташка наспівала Оленю, що наш клієнт точно буде проходити повз. Чому, не сказав, але гарантував свої слова. Поки стояли до нас ніхто не підходив, чи то впізнаючи мого супутника, що наразі роздивляється свій револьвер, чи то через саме місце біля якого ми знаходимося. Від нічого робити поцікавився, що за модель ствола у Талого. Назва «Суддя», ні про що мені не сказала і Талий дав більш розгорнуту відповідь, про цю пушку. Цей ствол, раніше використовувався чистильниками, котрі за обов’язком служби, наводили порядок в місцях закінчених бойових дій, тим самим виносячи вирок нападникам і противникам цієї дії, до смерті. Чистильникам зі зброї видавали тільки цей револьвер для кінцевого знищення перших і залякування других. Потрапив він до нього випадково, дуже давно, ще коли служив, потрапив на місця вже «очищенні» і натрапив на труп ліквідатора біля якого револьвер і підібрав. Здавати старшому не захотів залишивши собі на згадку і на всякий випадок. Як виявилося не дарма. Патрони до цієї кралі були рідкісні, експансивно-розривні, що означало гарантовану смерть. Сам механізм був простий. Звичайний револьвер, трохи більшого розміру барабан, що вміщав сім зарядів, але стріляти з нього можна було тільки по відбитку пальців сенсор якого був на курку. Таким чином, користуватися їм міг тільки володар, але можна й спокійно змінити власника, котрий видалить свій відбиток і модна буде додати інший. Страшні кулі у цього малюка, експансивна куля потрапляючи в тіло починає перетворювати нутрощі на фарш, а заряд вибухне по факту припинення руху оболонки розриваючи те, до чого не в змозі дотягнутися рикошет.

   Здалеку почулися голоси, щось гаряче обговорюючи й сміючись. Їх ще не було видно на горизонті, тому ми припустили, що це можуть бути ті, на кого ми так чекаємо і приготувалися зустрічати. Але ні, це була звичайна компанія, яка пройшовши повз нас повернула в сторону публічного дому й розчинилася. І знову потягнулися хвилини очікування. Найскладніше у житті, це чекати і наздоганяти. Я вже починав злитися. Встав рано, заздалегідь приготувався, а ця сволота змушує мене чекати. Вже тільки за це, варто відірвати йому яйця, де його чорти носять, а якщо щось сталося або плани змінилися і його не буде? Доведеться відірвати яйця іншому чудаку, що дав інформацію.

- Валер. – відволікаючи мене від кровожерливих думок, гукнув Талий. – Коротше, тримай. – протягнув мені «суддю». – Але тільки з поверненням. – посміхаючись поставив умову, коли я взяв зброю до рук.

- Домовилися. – кивнув, відповівши такою ж усмішкою.

Ще якийсь час, він показував, що і як робити з револьвером, щоб змусити його стріляти. Правила прості, «заткнутися» і перезарядити барабан. Якраз у той момент, коли я встиг заховати ствол, на дорозі показалися ті, на кого ми й чекали. Розгледівши всі деталі стиснув кулаки і, здається, почув хрускіт емалі на зубах. В той момент лють повернулася знов.

- Спокійно. – проговорив Талий, поклавши руку мені на плече. – Все вирішиш на Арені, тут не варто й намагатися. – додав пошепки.

Тут він був правий. Моїх людей вели зв’язаними, як якийсь скот на забій. Їх оточили кільцем, за спробу підвести голову били по потилиці повертаючи у вихідне положення. В них забрали свободу, принизили і змусили змиритися, навіть не подивившись на те, що це просто діти або ж просто плюнули на цей факт, що імовірніше. Ні, я цим потворам не програю, кожен з них буде лежати в шлунку домашніх людожерів і повільно перетравлюватися, спалювати я їх не буду. Вони свій вибір зробили. Усього було чоловік двадцять. Ніхто не голосив, не жартував, вони просто йшли на арену, щоб вбити, ні в чому не винного, «іншого». Очолював ходу Ферзь. Коли вони, майже, зрівнявшись з нами, я вийшов на центр дороги і чекав. В мою сторону одразу полетіли погрози, типу, якщо я не приберусь з дороги, тикали пальцями й мати. Тільки одна людина мовчки дивилася мені в очі і посміхалася, як і вчора з перевернутого фургону. Піднявши руку, всі хто були з ним замовкли і зупинилися в п’яти метрах від мене.