Розділ 17

Ми дивилися один на одного й оцінювали, чим може скінчитися наше знайомство. Командира групи було впізнати не важко, як і в нашій виділити мене. З їх сторони лише одна людина пройшлася по всіх нас поглядом, зупинилася на мені, як і я на ній. Всі інші дивилися на тих, кого вони зможуть знешкодити або вбити. ми розуміємо, що це буде безглузда бійня у якій вони не виживуть, а ми можемо втратити людей й «Інших». Непоганий у них командир, перед тим, як діяти оцінив ситуацію, поганий уже б стріляв. Я перший вирішив порушити тишу, я не хотів нічиєї крові.

- Панове! Розмови котируються чи просто зараз почнемо безглузду бійню? – поки говорив, помітив, як один з них потроху підтягує до себе обріз. – Молодий чоловіче з чудовим каштановим волоссям, ще один рух і Ви покладете початок танцю смерті. – спокійно і без крику, тільки так можна дати опоненту зрозуміти, що ти за кермом і знаєш, що робиш.

- Макс, охолонь. – подивившись на свого Командира, хлопець перестав тягти рушницю. – Тобто тебе не хвилює, що у нас полонені!? – трохи підвищивши голос і зробивши акцент на останньому слові уточнив він.

- Абсолютно. Ми живемо у вільній країні й вони зробили свій вибір. – дав зрозуміти, що мене цей факт аж ніяк не торкає. – І думаю, що той хлопець, якого ми знайшли прив’язаним, говорив про той самий вибір. – заразом дізнаємося, чи то були вони.

- Я тебе почув і так, я знаю. – кивнув підтверджуючи.

- Як щодо перекусити? Приймете нас до багаття? Гарантую лояльність своєї групи ціною свого життя. – останнім реченням дав зрозуміти, що я відповідаю за те, що кажу і у разі порушення віддам своє життя. Тепер у нього тільки один варіант або прийняти і поручитися за своїх, або розійтися, як у морі кораблі.

- Мене звати Талий, гарантую лояльність групи ціною свого життя. – підтвердив нейтральність Талий. – Приєднуйтеся. Їжу не пропоную, мало в нас, але є запаси кави. – одразу позначив, що їжею ділитися не збирається, та все ж роблячи пропозицію  на знак мирних цілей.

- Тоді, з нашої сторони можемо виділити по сухому пайку і пообідати. – якщо вже ми прийняли рішення про ненапад, теж внесемо свій вклад. А за даних обставин їжа має в рази більшу ціну ніж кава.

   Розсіявшись, прийнялися кожен зі своєї сторони ділитися обіцяним, кава та їжа. На погляди полонених, що просять, я не звертав уваги, як і Німий з Миколою, а от «Інші» дивилися з жалістю, але не просили і навіть не натякали на зміну мого рішення. Не знаю чи зрозуміли вони мене або просто прийняли моє рішення, але я їм вдячний, пояснювати кожному, що я не мати Тереза й все, що міг вже зробив, не буду. Ці люди в полоні. Пропали ще тоді, коли вирішили, що я їм щось винен. Талого, як я зрозумів, цікавила моя поведінка, через, що, вочевидь, він і поцікавився.

- Скажи… - зам’явся він звертаючись до мене, адже імені свого я так і не назвав.

- Валерій, а по системі… - подумавши, вирішив, що не потрібно йому знати моє нове ім’я. – краще не буду казати, а то засмієте, нехай буде просто Валерій.

- Зрозумів. Валеро, скажи, якщо не таємниця, чому тебе не цікавлять полонені? – поцікавився Талий.

- Тому що, я їх не потребую і не хочу цим займатися, огидно. – повідав бандиту. Він на мене дивився, ніби я сказав якусь нісенітницю.

- Ні, я не про те. – замахав руками. – Я маю на увазі, чому ти не хочеш їх визволити? – мабуть, зрозумівши свою помилку більш точніше поставив питання. – За їхньою розповіддю, перший раз ти їх звільнив, а тут ти, замість цього заключив пакт про ненапад з нами. Як на мене, це дивно. – сьорбаючи каву, Талий описав свою точку зору на ці речі.

- Це все, що ти випитав? – бандит кивнув. – Все дуже просто. Знаєш єврейську притчу про рабина та повінь? Вона, як раз охарактеризувала всю ситуацію з полоненими.

- Ні, не пам’ятаю таких.

- Тоді слухайте. – допивши каву, поставив котелок і розповів їм цю повчальну історію одного єврея. – «Один рабин дуже пишався своєю вірою у Бога. Кожного разу він повторював: Я вірую у Господа. І от одного разу стався повінь. Вода постійно прибувала. В будинок до рабина прийшли люди і сказали:

- Ми залишаємо це місце. Пішли з нами.

   На що рабин їм відповів:

- Ні, я залишаюся. Я вірю у Господа. Він мене врятує.

   Вода продовжувала прибувати. До будинку приплив човен і люди, що були в ньому, сказали:

- Тут є ще одне місце, поїхали з нами, адже води все ще прибуває.

   Рабин відповів:

- Ні. Я вірю в Господа.  

   Човен уплив. Потім приплив інший, але рабин відмовився сідати і в цей човен, він вірив, що його врятує Бог. Нарешті прилетів літак і звідти крикнули:

- Це твій останній шанс. Ми кинемо мотузку, по ній ти зможеш забратися до нас. Більше допомоги не буде.

   Але рабин відмовився і на цей раз. Вода продовжувала прибувати і він, звісно, потонув. Зустрівши на небі Бога, рабин спитав у нього:

- Я так вірив в Тебе, Господи, як же ж Ти дозволив мені потонути?

   На що Бог відповів:

- Я тричі намагався тебе врятувати. Двічі за моєю волею до тебе припливали два човни, а потім я послав вертоліт.» - закінчивши, налив собі ще кави і продовжив. – Я не мати Тереза, в Бога не вірю, вірю тільки в себе. Я запропонував їм піти зі мною, хотів їх врятувати…, у кінці кінців, до мене відправили дуболома, котрий вів себе так, ніби я їм щось винен. В третій раз я не дав їм довго думати і зі мною пішли п’ятеро, двоє з них зараз тут, це Німий і Микола. – обидва кивнули на підтвердження моїх слів. Можливо, вони й не схвалювали моїх дій, та ніхто з них нічого не сказав. – Решта вирішила залишитися, а тепер я знову повинен їх рятувати? – подивившись кожному полоненому в очі, побачив в них надію. – Ні. – жорстко відрізав я. від чого погляд опустився і вони змирилися зі своєю участю. – Кожен сам несе відповідальність за свої слова та дії, я повторюся, вони свій вибір зробили. – суд у моєму обличчі виніс вирок. – А з вами я не бачу необхідності дратися, може ми і переможемо, та тільки постраждають мої люди, а цього дозволити я не можу. – закінчивши промову, взяв свій сухий пайок і почав їсти, бо шлунок вже почав говорити замість мене.