Розділ 8

- З вами все добре? – занепокоєно поцікавився Кхар. Я про нього вже якось трохи й забув.

- А? Так, звісно, а що?

- У вас око сіпається.

- І дійсно. Доторкнувшись повік відчув скорочення м’язів, це не добре. Закрити очі, вдих і повільний видих. Я спокійний, спокійний і вдих, видих. Наче легше.

- Пройшло?

- Ага… - і сидить дивиться.

- Ну, запитуй, що хочеш, а то дірку в мені зробиш.

- Чому ви нам допомогли? – та, що з ними не так, з цими «Іншими», то соромляться, то вбити тебе ладні через страх, то на «ти», то на «Ви». Он, очі в підлогу, хоча середній трохи піддивляється.

- Тому ж, чому й ти кинувся з ножем під кулі. – цікавість на обличчі хлопця змінилася на здивування. – Що?

- Але в мене нікого крім них немає. А людей ми можемо цікавити тільки, як «ходячий рівень». Нас одразу ж не вбивають, Рарх розповідав, що нас відловлюють і доставляють у «певні» місця, їх ватажок нас розподіляє та віддає «певним» людям для того, аби вони підняли свій рівень. Ніхто не звертає увагу ти дитина, чи старий. Когось використовують, як рабів, когось для втіх. Що з Вами? – Кхар відскочив від мене, як коник-стрибунець, раз і вже біля дверей. Думаю моє обличчя було красномовнішим за слова. Я ненавиджу тих, хто йде на припоні* своїх бажань і якщо раніше за самосуд могли судити і тебе, то зараз у мене дуже багато питань до цього зброду.

- Зі мною все нормально. Річ у тому, що ти розповідаєш вже не про людей. Ти говориш про падаль, яку потрібно викорінювати. – все, час підійматися, мене чекає дуже багато справ. – Твої мене не вб’ють, як побачать? Вчора мене хотіли порвати на шмаття.

- Ні. – вже спокійніше відповів хлопець і повернувся на своє місце. – Вчора вони злякалися Вас більше ніж тих бандитів. – трохи поміркувавши продовжив. – Ми не знаємо і не розуміємо, що Ви зробили з останнім з них, але це було дуже страшно… . – струснувши головою подивився на мене. – Але я їм все пояснив, якщо бути точнішим, розповів, як було до того, як вони нас побачили. Про Вас я не мав, що розповісти, адже Ви навіть імені свого не назвали. – промовляючи останнє у голосі відчувся присмак образи, тільки я не зовсім розумів на що.

- У минулому житті, був Валерієм Вороном, а зараз не знаю, поки безіменний, якщо вірити системі. – стиснувши плечами й пройшовшись босими ногами по паркету почав одягатися. А то мене хтось прямо до трусів роздягнув.

Прийняти б душ під гарячою водою. Бруд вже сам відпадає, гарний, значить, бруд, але купання не завадить. Й жерти хочеться, а то нерви й сили витратив, хотілося б і відновитися.

- Кхар, маю два питання. Перше, що ви їсте і друге, чи є тут поблизу річка? Не відволікаючись від перебирання своїх пожитків, поцікавився насущним.

- Що виростимо, те і їмо, а річка в кілометрі у східному напрямку.

 Це добре, отже, потрібні продукти, а ще сходити на річку відмитися, поголитися. А поки, посидимо на сухому пайку. Швиденько знайшовши чайник і плиту, закип’ятив воду та залив два пакети. Жестом запросив Кхара приєднатися до трапези. Їли мовчки, чай я не знайшов, довелося задовольнятися звичайною водою. Після їжі почав ретельно оглядати дім, у якому прокинувся. Непоганий дім з цегли, скло-пакети на вікнах, газ, знову ж таки, от тільки ванної кімнати немає, кімнати «роздумів» не було, так само. Всі зручності, так би мовити, знаходилися у дворі, усього в будинку було три кімнати, гостинна з диваном біля каміну, пара шаф з книжками й порожній бар. Друга кімната, це спальня. Тут я прокинувся. Нічого особливого в ній не було, шафа, комод, ліжко з тумбою біля нього. Остання кімната виявилася чиєюсь майстернею. У кімнаті стояли різні верстати, інструменти на всі випадки життя й купа іншого. Маленька кухня, але теж нічого зайвого. Цікаво хто тут жив, або, можливо й живе.

- А чий це будинок? – поцікавився я. Хлопець, якось притих.

- Це дім старости, тільки його вбили, майже одразу, мені Р’яна сказала вчора, коли всі заспокоїлися. – тихо промовив ще зовсім хлопчик, котрому довелося швидко подорослішати.

- Мої співчуття. І як ви тепер? – і це не просто ввічливість, мені дійсно було їх шкода. Хлопець на це простягнув мені якусь статуетку в формі будинку, брати до рук я одразу не наважився. – А це ще, що таке?

- Серце поселення. – й знову замовк.

- Кхар, заради Бога, мені що, кліщами з тебе відповіді витягати? Не клей дурня і розкажи, що це за штука така, як я розумію вельми значуща для вас. – з невимушеною посмішкою промовив я. Ну не виходить у мене сумувати, точно не зараз.

- Серце поселення – це кристал, завдяки якому все це й існує. – обвів дім рукою, та я зрозумів, що він має на увазі усе село. – З його допомогою можна розвивати поселення й розширяти його, покращувати й багато всього іншого. Староста всього не розповідав, знаю тільки те, що чув. – он воно як, яка цікава система, от вам статус, от вам будиночок. Цивілізація у жанрі РПГ, збоченці, щоб вас.

- Так мені ти її навіщо приніс? – хоча я й так здогадуюся, але вирішив підкріпити свої здогадки.

- Я…, ми…, все наше село просить Вас стати нашим старостою! – гордовито промовила ця людина, я ледь слиною не вдавився. Нічого собі, просто прийшов і на тобі, стань батюшка нашим перстом й прав, щоб, так би мовити, люди жили.

- А те, що я нічого в цьому не тямлю вам взагалі цікаво? Та й чужинець я на вашій землі, ніхто. Ти хоч розумієш, яка це відповідальність? За себе простіше її нести, ти знаєш, якщо зробити так, тут тобі й смерть, а ти пропонуєш мені перейматися цілим поселенням живих людей. – та з іншої сторони мені було цікаво, але ж я дійсно не вмію правити, факт.

- Ви відмовляєте нам у допомозі? – а очі ж, як у Сірка. Дідько б тебе вхопив. Зовсім вже з глузду з’їхали.

- Пропоную відкласти, це питання на завтра, мені потрібно все обдумати. – У Кхар засвітилися очі, а голова, як у того песика в машині вгору-вниз, вгору-вниз. Казала мати довбню, не давай надію, використають.