Розділ 6

 Нудно. Як же ж нудно. Плентаючись по шосе до опівдня, хотілося зустріти того ж юнака (отрока), аж жилки тряслися. Може повернутися у місто? Хоча ні, вже й так находився. Якось сумно. Цілий день тиняюсь і нікого так й не зустрів. Ні звіра, ні мутанта на моєму шляху не трапилося, самі машини, яких, чим далі від міста, тим було менше.

 Та що ж це за апокаліпсис такий? – обурено голосив я. – У фільмах завжди навала зомбі, нежиті й ще якихось недружелюбних істот, що зустрічаються на кожному кроці, а головний герой їх усіх винищував. Та хоч одна б трапилася, аж ні, жодної скотиняки! Вимерли, чи що?

 Я вже навіть не напружувався, йшов важким ходом і штовхав усіляке сміття під ногами. На шум ніхто не йшов і це мене дратувало.

- ААААААА!!!!!!

 Від цього вереску я зупинився і посміхнувся. А потім побіг на звук. Нарешті, хоч хтось відгукнувся, а то ще трошки і я б точно повернув назад. Крик іноді переривався, але не віддалявся і нікуди не переміщувався, тож орієнтир був непоганий. Через декілька хвилин опинився на узліссі й застав картину героїчного походження. Два юнака (отрока) намагалися дістати з нори… когось. Судячи з вереску, цей «хтось» був не в захваті від їхньої ідеї, ще й дуже переляканий. А мені тепер повеселішало. Ну, так, може це й не по «геройськи», але я себе з ним і не асоціював, тож голий розбою не боїться.

- Гей, добродії! – вигукнув я відійшовши на безпечну відстань. – Чи підкажете, як пройти у бібліотеку?

- Грррр! – озирнувшись мені, очевидно, дали відповідь.

- Точно не знаєте, і ви не звідси? Так прикро, а давайте знайомитися. – Посміхаючись, як ідіот, я прострелив обом ноги, аби з’явилася можливість підійти ближче.

- РРРРР!!! – набагато зліше рикнув правий, лівий тихо повз.

- Мене звати Валерій, а вас я буду кликати Біб і Боб, ви ж не проти? – тихе гарчання – Так і думав, я тут цілих півдня плентаюся і нікого не стрів. Нудно так, хоч з кимось поговорити хотілося, а тут ви. Такі інтелігентні… Фу, поганий Боб. – Пнув по руці, що встигла охопити мою ногу. – Так, про що ж це я…, ах так. Знаєте, а мені розповідали всякі страшні різні речі про вас, нібито ви їсте людей. Ви собі хоч уявляєте, як той оповідач хотів вас осквернити і заплямувати вашу славну, хммм…, точно, репутацію.

 Якщо коротко, то я вилив їм душу і розповів, що той, недоброчестивий юнак (отрок) був покараний, а їх честь врятована. Багато чого їм ще розповів, правда доводилося їх постійно штурхати, а в кінці взагалі поламати руки, так як через, приблизно, годину ці двоє намагалися заповзти у ліс і судячи з усього сховатися. Судячи з усього вони поспішали, але все ж таки, коли я відволікся на цікаву пташку, вона просто була розміром з невеликий автомобіль, їм майже вдалося втекти. Я встиг їх наздогнати й усе таки дав їм піти, точніше кажучи відповзти. А потім зрозумів, що взагалі не пам’ятаю з якого дива я тут опинився, але здається було щось важливе. Оглянув полянку зачепився поглядом за нору і тоді згадав, що мої нещодавні співрозмовники намагалися когось звідти дістати. В норі було темно, тож щось розгледіти було неможливо.

-Агов, є хто? – крикнув у нору, а у відповідь шурхіт. – Ну, як нікого, то нікого. Я піду, рятувати ж нікого.

-А Ви мене і не будете рятувати, а так само як і «Тих, що зріклися» вб’єте. – Слова супроводжувалися схлипами та гіркотою.

-Це ще чому? Я схожий на монстра? Та й нікого я не вбив, вони поповзли собі… самі. – Щось я нічого не розумію, я тут рятувальну операцію провів – по голосу, наче його, а мені ще й говорять, що я вбивати буду, може псих. – Вилазь бігом, а то розмови так не вийде.

 Виліз. Звичайний хлопець років тринадцяти у шкільній формі й туфлях. Ну зелененький, ну оченят три штуки з до болі знайомою райдужкою очей. Ну то й що, це ж пубертатний період. А він у кожного по своєму проходить. Копиця темного волосся, ніс з горбиком, ластовиння.

-Кхм… Ого, як тебе. Ну, у кожного свої недоліки. – нотка філософа прокинулася. – А чому я маю тебе вбити? – Огиду цей хлопець у мене не викликав, головне, що він мене розумів і був в адекваті.

-Ну…, цей…, того… - мабуть моє питання поставило його у глухий кут.

-Дуже інформативно, а щось ще зі слів знаєш? – от цікаво, чому у мене останнім часом все частіше проявляється сарказм?

 Хлопець мовчав, а я пішов у себе, розмірковував про свій стиль мови. У цей час хлопець почав рюмсати і незабаром згорнувшись на землі почав ридати. Шкода його стало, сів біля нього і поклавши руку на маківку почав гладити. Через п’ять хвилин схлипи припинилися, він сів і почав розглядати мене з цікавістю, страхом і не розумінням.

-Ну що знову? – не витримавши погляду спитав я.

-Чому Ви мене не вбили? У нас у селищі кажуть, якщо стрів людину, то приготуйся відстоювати своє право на життя.

-А за що тебе вбивати? Ти на мене не кидаєшся, говориш і здаєшся розумним. Який сенс позбавляти життя без вагомої причини. – знизавши плечима продовжив оглядати місцевість. – Людей ви зустрічали, але не ЛЮДИНУ.

 Складне у них життя. Наче, усьому світу прийшов кінець, а вони готові вбивати усіх та усе, що буде не схоже на них. Це дуже схоже на людей. Згадати, хоча б єретиків, відьом та інші, що мали якісь «відхилення» на думку інших «нормальних» людей. «Нормальні» люди вважали їх небезпечними навіть тоді, коли ті намагалися допомогти. За приклад можна взяти Біблію. Ісус був розіп’ятий не дивлячись на те, що намагався їм допомогти, та міг навіть зціляти. Навіть після всесвітньої лажі, нічого не змінилося, недоумки, як ними були, так і лишилися.

- Ну добре, хлопче, ті як собі хочеш, а я вже іти маю. Нехай щастить. – розбурхав я тут філософський сум. Аж напитися захотілося.

- Ні, постривайте! Я з вами піду.

- То чекаю. – оббігши мене зупинився і так серйозно почав на мене дивитися, головне не засміятися. – Тож, що Вам потрібно від похилої людини, юначе?

- Відведіть мене додому… - то такий рішучий, а як до справи, так одразу очі в вниз і ніжкою шурх-шурх.