Розділ 2

ЕКСТРЕННА РОЗКОНСЕРВАЦІЯ...

ПЕРЕХІД НА ЗАМКНУТИЙ ЦИКЛ ПОВІТРЯ...

НЕ ЗАЛИШАЙТЕ КА... КА...

АКТИВОВАНО АВАРІЙНЕ ДЖЕРЕЛО ЖИВЛЕННЯ...

Прокинувшись я посміхнувся, потягнувся, щоб трохи розім'яти кісточки після сну і сів на ліжку. Не втрачаючи часу я пішов до комп'ютера подивитися, що зараз відбувається у світі. Ввімкнувши його одразу зрозумів, що щось не так. Червоний фон та напис на моніторі, лякали. Я кинув погляд на дату і виявилося, що спав я трохи більше ста років. Прокинувся, якщо вірити цифрам на комп'ютері, 19 травня 2153 року. Але то таке, відкривши браузер побачив, що інтернет відсутній. Що повинно було такого трапитися щоб відбулася розконсервація я не знав. Ще й ніякого джерела інформації немає. Так, що в нас є: відсутність інтернету через аварійне джерело живлення та відсутність розуміння того, що відбувається, як такого. Не багато, а точніше зовсім нічого ми не маємо. - Може спробувати знову заснути? - якось несподівано від цієї думки у мене все всередині охололо. Відчувся такий страх, що несподівано почув стукіт власних зубів. Хіба можливо відчувати такий тваринний жах? Це так дивно. Тож спробувати поспати не довелося і як тільки я передумав, всі відчуття минули. Вдвічі дивно. Я не боявся навіть коли проходив іспити, що ж це може бути? Не знайшов нічого кращого, як відкрити шафку і видобути з неї апельсиновий сік та шоколадний батончик, що не обмежені терміном придатності. А смак, ммм, гіршого в житті не їв. Перемудрили розумники.

Диво електроніки продовжувало світитися червоним і можливо ми б навіть потоваришували якби нам не завадив гуркіт за дверима. Звук був неголосний, це ж герметичні двері, а почув я через дзвінку тишу, що стояла у кімнаті. Хоча це тут якийсь гуркіт, а за дверима, можливо, кувалдою якоюсь двері вибивають. Постало питання відчиняти або не відчиняти. По-перше, вічно тут не просидиш, по-друге, а раптом це якийсь працівник перевіряє наявність життя в цих стінах? Рішення прийнято. Прибрав балку, повернув вентиль, поклав руку на сканер і о диво, механізм "видохнув". Як тільки це сталося, двері повільно почали прочинятися і тільки-но вони стали трохи ширшими, як в них, ніби вода, влився чоловік одягнений у форму охоронця. Охоронець одразу почав зачиняти двері. Якийсь він нервовий. Нічого не сказавши оглядаючись помітив мене, а потім і мою вечерю. Скоріше за все, вона цікавила його набагато більше за мене, тож не чекаючи запрошення почав їсти мою їжу. Як то так, нічого проти я не мав та все ж таки щось з ним не так. Спробую заговорити.

- Кхм... - жодної реакції. - Шановний, може підкажете, що нині у світі відбувається?

Тепер реакція була. Охоронець повернувся так, що я почув хрускіт його шийних хребців - жесть. А очі повернулися через секунду. Бажання побалакати відпало само собою, а от бажання звалити від нього подалі все більше з'являлося.

- Я це ... Піду собі... Смачного. Бувай.

Але піти не вдалося. Охоронець не пішов, а зпружинив просто до мене і за декілька ударів мого серця був уже біля мене.

- Що? Як?

Хоч стояв я недалеко, але як мінімум треба було поворушити ногами, щоб підійти. Навіть ривок можна угледіти, а тут нічого, ніби він тут і був. Та як тільки він опинився біля мене і ми зустрілися очима, я жахнувся, це були нелюдські очі. У чоловіка був нездоровий білок, з таким кольором можна назвати його зелок, він був темно-зелений, а райдужна частина яскраво багряна, не відрізнялися тільки зіниці.

Ми вже деякий час дивимося один на одного, а я не можу й кліпнути, хто знає на що він здатен, може він тільки цього й чекає, аби накинутися на мене... Хоча, мені це мало допоможе, пам'ятаєте, як він за секунду опинився переді мною, там і кліпати було не треба. Мої роздуми перервалися, коли ця людина, або вже не людина, почала говорити.

- Вбий мене. - з серйозним виглядом видобув з себе цей хомо-сапіенс.

- Еее... ну..., а це обов'язково, чи це жарт такий? - ну, а що ви хочете, щоб я вбив його без питань? Я ж, наче, нормальна людина, не маніяк якийсь. Але у погляді цієї недолюдини стільки суму. Дурний, може?

- Прошу... Вбий мене... Будь ласка... Я більше не можу так... - з сумом мовив мій співрозмовник, при цьому опускаючи голову. - Я втомився... Не можу більше... Хочу спати... Не можна... Інакше прокинеться вже він... Я втомився... Не пам'ятаю... Скільки вже не сплю... Довго... Занадто довго... Вбий! Вбий мене і він теж помре! - закричав він, ледь не вдаривши мене своїм лобом, а я знову не помітив, як він зробив крок. Щоб його. І знову продовжив, але вже пошепки. - А я, нарешті, засну, мені потрібен відпочинок... ВБИЙ МЕНЕ!!!

- Тут він вже почав верещати, наче моя колишня, коли в неї були ті дні, але це справи не стосується.

Я стояв і дивився на нього, а він на мене. Я ніколи нікого не вбивав, інакше знаходився б не тут, а десь на стільці з дротами. Непоганий, до речі, спосіб закласти людині в голову, що вбивство, навіть якщо воно обґрунтоване на її думку, то нічого доброго після того не чекай. Та і я ж не такий кровожерливий, щоб на чиєсь прохання вбивати. Отже, я не витримав цієї напруженої паузи.

- Послухай, я не знаю, що такого сталося у цьому світі, що перша людина, яку я зустрів після сну, просить її вбити. Але, я не можу, ти мені нічого поганого не зробив, щоб я бажав тобі смерті. Тож прошу мене пробачити, але ваше прохання здається мені, м'яко кажучи, дивним, я не можу вам в цьому допомогти.

Чоловік мене просто послухав і як я зрозумів за його мімікою, а це було не просто, повинен зауважити, так як він ж якийсь дивний і хто розбере, чи можна взагалі по його обличчю, щось правильно зрозуміти, але він наче б то міркував. Через якийсь час він кивнув і після цього, я зрозумів, що лечу... спиною, зараза, вперед! Моє тіло, що мабуть вирішило, що не хоче летіти наодинці, то ж і запросило з собою стілець. Політ був недовгий, а зустріч з масованими дверима була доволі зворушливою, у мене перехопило подих і з очей полилися сльози, єдиний, хто не пережив цю зустріч, був наш попутник стілець, його розчавило, він поламався залишивши піді мною доволі гострі уламки. І ось, сидячи у дверей я відчув рух, не довго вагаючись нащупав гострий шматок пластику, схватив його і виставив перед собою. Майже одразу відчув тиск і звук, що зазвичай супроводжує розділ курки, особливо коли перерізаєш кістку, а по руках почало стікати щось тепле. Нарешті, відкривши очі, я побачив те, на що й очікував. На витягнутих руках, на шматок пластику було насаджено череп, уламок від стільця був достатньо довгим від ніжки, то ж він вийшов з потилиці. На моїх руках була кров, зелена кров..., щось я нічого не зрозумів, подивився на голову і мало не наробив у штани, мало того, що він усміхався, так ще й дивився на мене з якоюсь вдячністю, а потім...