Розділ 1

-... завершена, добрий ранок.

Я лежав не відводячи очей від стелі, що виглядала жахаюче завдяки червоному світлу від годинника. Вкотре прокинувшись у цій кімнаті найважче, це усвідомити скільки пройшло часу та чи йшов час взагалі? От і зараз ніякого благоговіння, як у перші рази від цього немає тільки питання "скільки ще доведеться засинати та чи зможу я прокинутися"?

Погляд, що ковзає по суцільній металоконструкції кімнати не знаходячи стиків та щілин, якщо не враховувати таковою вентиляційний вихід та й той розміром з кредитну картку. Для того аби побачити масивні двері, що ведуть до зали, необхідно опустити погляд, але у такому разі я точно побачу кількість часу, що мені належить провести тут. Це і є моя робота, робота - ВИПРОБОВУВАЧА.

Взагалі робота не складна, принаймні ця, але як же це дістало. У перші дні, м'яко кажучи, було гірше. Як тільки я поставив свій підпис під написом зі словами "засекречене" та "не розголошувати". Цей крок поклав початок моєму існуванню в якому я помирав та знову повертався до життя. Виною цьому одні з перших моделей, що були схожі більше на високотехнологічні труни з отворами через які були проведені трубки, в яку тебе клали підводячи розчин та заливали рідиною. В чомусь це було схоже на муміфікацію, нутрощі звичайно не виймали, обходячись без крайнощів. У цілому, якщо забути про простір та заплющивши очі пригадати щось яскраве, приємне, то місцями було навіть не погано, комфортно. Отже, ліжко на якому я зараз лежу, виконано з найпередовіших технологій та повторює контури тіла підтримуючи, не викривлюючи хребет і намагається підібрати такий вигин, щоб було комфортно та навіть корисно для здоров'я. Не знаю, як вони придумали таке і відтворили, якщо чесно мені й не цікаво, є то й добре. Також неодноразово змінювався інтер'єр цієї кімнати, вона не завжди була такою. Тепер розплющивши очі можна побачити стіл на якому лежить лептоп з виходом в інтернет, завдяки якому можна дізнатися, як йдуть справи за межами будівлі. Раніше про це не турбувалися. Обвівши поглядом табло я дістався дверей, що чимось нагадували банківські сейфи. Товщина стін сягала приблизно до 10 см, всередині стін було арматурне укріплення, в цілому могла б витримати заряд РПГ-7.

Захист клієнта від зазіхання на його життя та здоров'я є найвищим пріоритетом і саме з цієї причини оснащення передбачало ідентифікацію користувача за спеціальними ключ-картками шлюзового вентилю та сканування рогівки ока. Завдяки такій безпеці зламати цю систему було б вкрай важко. Злочинцю доведеться прикласти багато зусиль і не факт, що він встигне. На іспитах для її відкриття пішло близько 12 годин. Отруєння газом, пустивши його у вентиляцію, також ні до чого не призведе. Вона оснащена датчиками відстежування якості кисню і якщо в неї почне потрапляти кисень з домішками, то система сама перейде на замкнутий цикл, тим самим не давши отруїти повітря.

Якби не хотілося ще якийсь час вдивлятись у порожнечу, але вже треба виходити, бо ще паніку розведуть. У всіх "смертників" за останній час з'явився звичай, ми не дивимося скільки годин ще залишилося відсипати і найперше, що ми робимо то це йдемо у їдальню, де попиваючи каву ділимося новинами та підтримуємо пусті балачки один одного роблячи вигляд, що ми просто сусіди у гуртожитку.

Намагаючись не звертати уваги на годинник я вийшов у загальний коридор і дивлячись собі під ноги поплентався у їдальню, щоб побачити прокинувшихся "сусідів". По дорозі зустрічаючи товаришів по цеху, що привітавшись і прилаштувавшись поруч продовжували ходу мовчки. Мабуть зі сторони виглядає це дійство незвично, коли десятки людей йдуть в одному напрямку втупивши погляди в підлогу, але тут усім начхати, як  це виглядає.

За той час що я тут, було багато смертей. У когось проблеми з серцем, у когось система життєзабезпечення пішла не за планом, а цих випадків було врази більше ще тоді, коли я підписався на це, мало не щодня. Тож уваги на нас ніхто не звертав.

- Ласкаво просимо в їдальню.

Мене завжди дивувало, чому все повинно бути роботанізовано тільки тому, що серед вчених є один вузькоокий? Як на мене, то вони всі помішані на роботах і всьому, що з ними пов'язано. Ми вже декілька сотень разів про це розмовляли, тому я просто тихо бурмотів собі під ніс так і не знайшовши відповідь.

Нарешті піднявши голову мені вдалося побачити всіх тих, хто залишився з нами і чесно кажучи, це дивовижно, усього одна людина була відсутня - Ральф.

Ральф це старий з 45-ї капсули, у нього були проблеми з серцем і компанія пропонувала йому залишити проєкт та навіть виплатити десятикратну зарплатню лаборанта. За його відмовою ховалася самотність, ми всі самотні, а доживати залишок життя у порожньому будинку він точно не хотів. Мабуть таки моторчик все ж не витримав навантажень.

Так, дійсно мене важко засмутити. Коли за короткий проміжок часу ти бачиш, як один за одним йдуть на той світ, то вже не переймаєшся за кожним таким випадком, залишається тільки сум та й той швидко вивітрюється.

- Валер!

З дальнього кутка їдальні, звідки не видно червоних цифр, мене покликав Коля. Простий чолов'яга років за сорок, але настільки позитивний, що кожен раз знаходячись поруч з ним дивуєшся, як можна бути таким похмурим. Він на довгий час заряджає своїм позитивом. Завжди всіх зустрічає, першим з усіма вітається та завжди переймається за тих, кого більше не побачить. Хороший він, правильний.

- Вже йду!

З усіма привітавшись характерним рухом голови, сів за стіл до якого у ту ж хвилину приїхав робот-офіціант і поклав поживну їжу: чотири тюбики та дволітрову пляшку морса. Годували нас якнайкраще, ці пайки були розроблені для космонавтів, в них багато вітамінів, вуглеводів та всього, що необхідно організму.

- Як спав? - спитав Коля

- Чесно кажучи... чудово, знаєш, після гібернації не було нічних жахіть, тобто снів взагалі не було і це прогрес! А от прокидатися не хотілося, як подумаю, що ще не один раз там спати, б-р-р-р, аж не по собі стає. - я здригнувся.