3 Міф другий: Дзеркало істини 3

Як тільки через невеликі отвори у стінах почали проходити якісь промені сонця, як всі слуги вже повставали.

Я ж лежав, мов камінь. Виснажений настільки, що тіло не слухалося. Лише коли у думках суворо промовив сам собі: «Вставай, Лукасе. Сьогодні все тільки починається» — зумів змусити себе підвестися.

Більшу частину ночі я витратив на одне — навчитися тримати думки під замком. Ну і кілька разів намагався зануритися в усвідомлений сон, але що з того? Якщо й надалі тренуватися щодня, можливо, зможу протистояти. Але чи витримаю вже сьогодні, перед Всеосяжним?.. У цьому я не був певен.

"Встань. Підійди."

Раптом голос вторгся в голову без стуку, холодний і владний. Ішонг кликав.

Я підвівся з холодної підлоги, поправив плащ і вийшов у коридор. Незабаром опинився у великій залі бібліотеки. Там, як завжди, він — Всеосяжний — ширяв у повітрі у позі лотоса, навіть не торкаючись підлоги. Здавалося, Ішонг уникає землі, наче боїться забруднити ноги через нас — смертних.

Він байдуже вказав пальцем на стелажі — мовляв, можеш брати ці книги — і відвернувся. Я вже хотів пройти повз, та раптом:

— Стій, смертний учню.

Серце стиснулося. Що я зробив? Заспокойся. Ти ще нічого не встиг...

— Ти щось ховаєш.

— Про що ви, великий Ішонгу? Хіба я можу приховати щось зараз... особливо біля вас?

Він подивився на мене. Погляд — холодний, скляний, ніби бачить крізь шкіру і кістки у саму душу. У грудях стало тісно, пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

— Віддай книгу, яку знайшов.

Схоже щось таки пропустив.

— Яку саме?

— Всі.

Всі?.. Що ж, я справді не очікував такого. Навіть не впевнений, що згадаю їх усі. Та вголос я лише перепитав тим самим словом:

— Всі?

— Так.

Я опустив голову, роблячи вигляд покірності, й тихо мовив:

— Пробачте, але знайти всі книги я можу й не зуміти.

Усередині ж лихоманково перебираючи потрібні спогади в пам’яті, я розумів: деякі з цих книг краще б лишилися забутими. Особливо для мене.

— Отже, всі, які ти читав учора. Їх ти точно пам’ятаєш, — уточнив Всеосяжний.

— Гаразд. Як накажете.

Це були єдині три слова, що я спромігся вимовити, перш ніж вийти.

Повернувшись до своєї холодної кімнати, я відчув, як голод збурив шлунок, а разом із ним у голові розбурхалися й думки.

«Та щоб тебе!.. Я бачив цю посмішку. Бачив, як ти радієш, коли я спотикаюся. Ти тішишся кожною моєю невдачею, наче годуєшся ними».

Я зробив кілька глибоких вдихів, намагаючись відкинути злість. Хоча… все не так уже й погано. Мені ще пощастило, що Тиран обмежився проханням віддати книги й не став ставити зайвих питань. Він, мабуть, здогадується, що я щось знайшов, — і це правда, — тож хоче таким способом відібрати до того, як я встигну дочитати. Хоче водночас і забрати, і познущатись.

Ну що ж… нехай думає, що виграв.

Зібравши всі книги я почав їх відносити. "Уяви море, уяви пустелю, уяви ліс. Очисти думки." — говорив сам до себе, щоразу, коли виходив з кімнати. Коли остання впала на дерев’яну поверхню, я відчув, як холодний вітер ковзнув уздовж шиї.

— Ти добре пам’ятаєш, які сторінки читав, — пролунав голос. 

Я не обертався.

— Можливо.

— Тоді зможеш розповісти мені, що саме там було.

Я підняв очі на пусте місце перед собою. Ішонг не з’являвся, але його присутність стискала так, наче навколо стояла невидима клітка. Клітка з непотрібної інформації, якою мій мозок перевантажувати.

Агробіологія, термінологія, аеродинаміка, біометрія, фелінологія… і далі без кінця. Більшість цих слів я навіть не розумів, а зміст деяких книг — тим більше. Особливо квантова фізика — поняття не мав, що це взагалі таке. Як і інші слуги, я лише перегортав сторінки, відчуваючи, як голова заповнюється безглуздою інформацією. І саме тому такі книги, мабуть, ідеально підходять Тирану, щоб забивати мізки смертним.

Чесно кажучи, я не здивуюся, якщо половина, а то й усі ці "знання" — просто вигадка. Ще одна пастка, щоб ми вивчали непотріб лисіючи, поки справжнє знання лишається десь за його замкненим павутинням.

Почав розповідати. Повільно, обережно підбираючи слова і думки, бо кожне могло стати пасткою.

— У тій книзі… йшлося про стародавній договір, укладений ще до—

— Досить. — 6олос Ішонга обірвав мене, як ніж перерізає струну.

Мовчанка зависла в повітрі. Хлодний тон не залишав простору для запитань чи виправдань.

— Геть.

Схоже Всеосяжному набридло слухати.Я ковтнув повітря, щоб не відповісти. Зібрав книги, які вже віддав, і відійшов. Кожен крок давався важко, як у кошмарі, де земля під ногами тягне вниз.

Коли двері зачинилися за моєю спиною, я вперше за цей ранок дозволив собі спокійно видихнути. І зрозумів: він не хотів почути всю історію. Він хотів почути мене. Він хотів зловити той момент, коли я майже здамся. І не дочекався.

«Я зміг. Зміг приховати думки… Чому раніше так не робив?»

Тепер стало ясно: Даба знову мав рацію.

Решта дня минула без подій, як і завжди. Коли сонце стало хилитися, нас зібрали у дворі — час отримати свою пайку похльобки. Нас годують лише раз на день, і лише цим… варивом.

Ніхто не знає, що в ньому насправді. Рецепт складав особисто Всеосяжний, і ніхто з рабів не сміє навіть здогадуватися про склад.

Ішонг сам створив вічний казан, який ніколи не порожніє, і джерело рідини, схожої на воду, щоб ми не вмирали надто швидко. Саме собою не з милосердя — а щоб служили довше.Надвечір, переконавшись, що навколо нікого, я знову взявся до своїх тихих вправ.

«Уяви море, уяви пустелю, уяви ліс.» — повторював подумки, дозволяючи образам накочуватись, змінювати одне одного, наче хвилі.

Поступово занурювався в себе. Спершу відпускав напруження з обличчя, відчуваючи, як воно стає безпристрасною маскою, потім — з плечей, рук, усього тіла.

Вдих — розслаблення. Видих — ще глибше розслаблення. І знову: «Море… пустеля… ліс…» — багато разів, доки думки не розчинялись у тиші.