Міф другий: Дзеркало істини

"Ви, хто осмілився назвати себе богами — тирани, вбрані у божественність, кого бояться й кому поклоняються — ви для мене не боги. Якщо смертному судилося померти, то не з вашої волі. І якщо мені судилося померти… то лише після того, як впаде один із вас.” — так промовив Ліктор, цитуючи слова, що начебто належали самому Лукасу...

Горизонт здавався порожнім — ні, гірше: плоским. Світ розтікся в сірому кольорі, мертвому й безмежному. Єдине, що розбавляло одноманіття — сухі дерева, що кришилися на пил ще до того, як ти до них доторкнешся. Їхні скручені гілки тягнулися до неба, ніби благали про милість. Але небо не відповідало. Воно було таким же сірим — тільки трохи світлішим, мов згаслий спогад.

Хтось вирвав із цього світу не тільки життя, а й історію. Лишив лише тишу.Лукас простягнув руку до найближчого стовбура, і той розпався, залишивши в долоні лише сірий попіл, що осідав на шкірі, наче спогади чужого життя. Було відчуття: чи справді це той світ? Проте помилка здавалася малоймовірною. Принаймні Лукас був у цьому впевнений.

Межа між світами Аркосу, як колись казав пан Мол, була не дверима, а дзеркалом душі.“Варто лише захотіти, — казав старий, — і ти потрапиш туди, куди твоє серце кличе. Але обережно, хлопче. Іноді серце хоче того, що розум боїться.” 

Тоді Лукас не знав, куди прагнув потрапити. Чи хотів він цього кривавого світу, що явився йому спершу — з мечами, встромленими в землю, і зеленими вогнями? Чи, може, його душа шукала чогось іншого — світу, де було б більше... живого?

Він озирнувся. Сіра рівнина вдалені простягалася до самого горизонту, де небо й земля зливалися в одну розмиту лінію, наче хтось стер межу між ними пензлем із сажі. Лукас ступив уперед, і його ноги залишили ледь помітні сліди на сірій землі. Сліди не трималися довго — пил одразу збирався назад.

“Одинадцять Тиранів-Богів правлять одинадцятьма світами. Дванадцятий... він був забутий. Але це — не Немає. " — у голос Лукас пригадував розповіді, що чув у дитинстві. У древніх історіях, що передавалися від вогнища до вогнища, згадувався світ, який називали Німий Архів — велична й моторошна бібліотека рабів, де зберігалася пам’ять мільйонів поневолених душ. Це було місце, де знання не звільняли, а гнітили, де кожна сторінка була просякнута болем і втратами. "Тут править Ішонг, Бог Знань і Мудрості," — холодний, як крига вічної зими, безпристрасний, наче порожнеча між зірками, і незбагненний, як глибини космосу, де час втрачає сенс. Його очі, за переказами, бачили все, але не відчували нічого.

Про Німий Архів Лукас чув ще змалку. У міфах це місце описували як лабіринт із синьо-прозорих стін, де гори закритих книг височіли на полицях із кришталю, що виблискували, ніби заморожені комахи. Книги, скуті сріблястими ланцюгами, здавалися живими, але приреченими мовчати вічно. Підлога там була не з каменю чи дерева, а з хмар, що клубочилися, мов туман, і поглинали кроки. Між залами гойдалися хиткі мости з тих самих ланцюгів, що дзвеніли тихо, наче відлуння забутих молитов. По них, мов привиди у сні, пересувалися слуги Ішонга — безмовні тіні з порожніми очима, чиї руки ніколи не торкалися книг, але вічно їх охороняли.

Лукас стояв на краю урвища, звідки відкривався вид на безмежну сіру пустку, що, за чутками, вела до Німого Архіву. Попри те, що більшість вважала ці історії вигадкою, витканими зі страхів і фантазій, щось у глибині його душі знало — вони справжні.

Німий Архів став його першою ціллю, хоча цей перший крок до нього міг стати кроком у прірву.

З часу подорожі минуло десь три дні. Нарешті, на четвертий світанок, за горизонтом з’явилася структура. Спочатку вона була лише тінню, що тремтіла в мареві, але з кожним кроком набувала чіткості.

Чорні горизонтальні шпилі, гострі, наче кинджали, пронизували боки, а між ними гойдалися масивні спіралі з темного матеріалу, що повільно оберталися, всупереч відсутності вітру. Ланцюги тягнучись униз, до землі, і зникали в хмарах туману, що клубочилися біля підніжжя. Їхнє тихе дзеленчання, ритмічне й гіпнотичне, наповнювало повітря, ніби серцебиття самого Архіву.

Перед ним височіли ворота — здоровезні, вищі за гору у якій він виріс. Викуті з чорного заліза, вони були вкриті візерунками, що нагадували письмена, але жодне з них не було знайомим. Між щілинами у воротах пробивалося слабке сріблясте сяйво, наче всередині ховалося щось живе і неприродне.

“Це Німий Архів. Хех, не так я його уявляв,” — промайнуло в голові юнака.Місце, про яке співали у міфах, місце, де знання ставали кайданами.

 Підійшовши ближче, і ворота, наче відчувши його присутність, здригнулися. З глибини пролунав низький гул, схожий на подих древнього духа, що прокидається після тисячоліть сну. Піщинки під ногами затремтіли, а повітря стало густим, наче перед грозою. Лукас глибоко вдихнув і торкнувся холодного металу. Ворота повільно, зі скреготом, що роздирав тишу, почали відчинятися.

“Ти мусиш увійти, Лукасе." — промовив він до себе.

Темрява за воротами розступилася, і Лукас ступив у Німий Архів. Всередині інтер’єр вражав: високі склепіння, що губилися десь угорі, переливалися слабким синюватим сяйвом, наче зірки, скуті в кришталь, стіни, нескінченні й прозорі, мов заморожене скло, були повністю забиті книгами. Кожна книга була унікальною. Входи й виходи лабіринту Архіву перепліталися в хаотичний гордіїв вузол. Ланцюги, тонкі, мов нитки, але міцні, як сталь, обвивали кожну книгу, тримаючи їх на полицях, наче в’язнів.

— Стільки книг... — прошепотів Лукас.Тепер його почала хвилювати не стільки інформація, скільки її об’єм. Мільйони книг, кожна з яких могла містити відповіді на його запитання — або ж тисячі нових загадок. Чи зможе він знайти те, що шукає, швидше, ніж постаріє? Чи не поглине його цей лабіринт знань, як поглинув мільйони душ до нього? Лукас уявив себе старим, із сивою бородою, що блукає цими коридорами, забувши, хто він і чому прийшов. Від цієї думки по спині пробіг холод.

Над однією з полиць він помітив книгу, яка вирізнялася серед інших: її палітурка була чорною, як смола, але з неї сочилася тонка нитка сріблястого світла, що гойдалася в повітрі, наче запрошуючи доторкнутися.