4 Планета про яку забули 4

— Аааа… ааа… Пробачте, пробачте мене, люди! — слова виривалися з рота, хрипкі й уривчасті, наче їх видавлювали з глибин його душі. Голос тремтів, зриваючись на вереск, і в кожному слові відчувалася суміш відчаю й божевілля. — Це він! Він! Господь Ояломон! Він мене заставив! Він обіцяв! Аааа…

Це був той самий фанатик, що отруїв майже останні набрані запаси води з озера — їхнього єдиного джерела життя, яке було біля гори, що й без того висихало під нещадним сонцем. Його ім’я мало хто знав, але тепер воно й не мало значення. Він був зрадником, отруйником, чиї дії забрали Мола й поставили всіх на край ще більшої прірви. Його плач і скрегіт зубів лише посилювали огиду, що кипіла в грудях біженців. Вони дивилися на нього з сумішшю презирства й люті, їхні обличчя, виснажені роками виживання, не мали жалю. Дехто стискав кулаки, дехто відвертався, не в змозі витримати вигляд цього жалюгідного створіння, що корчилося перед ними.

Темрява в укритті була густою, просякнутою запахом вологої землі, іржі та страху. Єдиний тьмяний ліхтар, що гудів над головами, кидав довгі, химерні тіні на потріскані стіни, і в його миготливому світлі обличчя фанатика виглядало ще більш жалюгідним. Він стояв на колінах, худий, як пагін пшениці, що гнеться під вітром пустки. Його майже лисива голова блищала від поту, а очі, глибоко запалі в очницях, гарячково бігали від одного обличчя до іншого. Руки, тонкі й тремтячі, тяглися до біженців, що оточили його щільним колом, наче зграя вовків, що загнала пацюка в пастку.

— Ти падлюка, не смій називати ім’я жодного з Богів-Тиранів! — гримнув Вілл, брат Даби, його голос пронизав повітря, наче удар батога. Він стояв ближче до фанатика, ніж інші, його широкі плечі напружилися, а очі палали гнівом, що, здавалося, міг спалити все навколо. Вілл був високим, з грубими рисами обличчя, які вирізьбили роки боротьби в Немає. Його кулаки тремтіли, і Лукас, що стояв осторонь, помітив, як вени на його шиї напружилися, наче готові лопнути. — Клятий фанатик, через тебе ситуація ще гірша! Ти знищиш нас!

Фанатик здригнувся, його худе тіло зіщулилося ще більше, і він заскиглив, хапаючись за голову. Його пальці, брудні й покриті подряпинами, вчепилися в рідке волосся, наче він намагався вирвати з себе голос Ояломона, що, за його словами, змусив його вчинити зраду. Але ніхто не вірив благанням.

Лукас стояв у тіні, стискаючи в руках ту саму флягу, з якої пив Мол. Він дивився на фанатика, на його сльози, на його тремтячі губи, і відчував, як у грудях змішуються гнів і порожнеча. Цей чоловік, цей жалюгідний пацюк, отруїв воду, що забрала пана Мола. Але Лукас не міг позбутися думки, що він сам приніс ту воду, сам передав її Молу, сам не помітив, як смерть ховалася в її прозорості. Чи міг він зупинити це? 

— Ми тебе прийняли до себе не тільки тому, що ти був корисний, — процідив Вілл. — Ми тебе пожаліли, падлюко! Пожаліли! А ти… ти... Через тебе нам доведеться переміститися раніше. Через тебе ми втратили воду, втратили Мола, втратили час!

Останні слова Вілла відлунювали в тісній кімнаті, наче удар грому. Фанатик здригнувся, його худе тіло зіщулилося ще більше, а руки вчепилися в лахміття, що ледве трималося на ньому. Він бурмотів щось нерозбірливе, його губи тремтіли, а з рота виривалися уривчасті звуки — суміш благань і божевільного скреготу.

— Пробачте… Ояломон… Він мене заставив… — фанатик захлинувся власними словами, його голос зірвався на високий, надривний вереск. 

— Він обіцяв достаток… Обіцяв!

Але його слова потонули в гнівному гомоні біженців. Вони пожаліли цього “біженця”, вперше так легкодумно прийняли когось, як одного зі своїх, а він приніс смерть.

Лукас сам ніс ту воду, сам передав її Молу, не підозрюючи, що в ній ховається отрута. І хоча тепер він знав, що це не його помилка, полегшення не приходило. Замість нього в його очах спалахував той самий холодний вогонь, що загорівся після зустрічі з Богом-Тираном.

— Ти забрав Мола, — тихо сказав Лукас, і його голос прорізав гомін, змусивши кількох біженців повернутися до нього. — Ти забрав наше озеро. Ти забрав наш дім.

Фанатик підвів голову, його очі, сповнені божевільного страху, зустрілися з поглядом Лукаса. На мить здавалося, що він хоче щось сказати, але лише заскиглив, стискаючи голову руками.

Вілл різко відступив від фанатика, його обличчя спотворила гримаса огиди.

— Готуйтеся, — кинув він біженцям. — Ми йдемо. Сьогодні.

За стінами укриття гудів вітер, несучи попіл і запах паленої землі. У напівтемряві тіні біженців гойдалися, наче привиди, що готувалися покинути свій дім. Лукас стиснув флягу міцніше, відчуваючи, як шкіра поглинула долоню. Переміщення означало боротьбу, небезпеку, невідомість.Лукас сидів біля входу в гору, на холодному камені, що випирав із потрісканої землі. Дерев’яна завіса, стара і вицвіла, що прослужила багато років, скриплячи гойдалася на вітрі. Вона майоріла, як білий прапор капітуляції, що тріпотів перед пусткою, яка поглинала все.

Фанатика відправили за межу. Його побили, а потім виволокли з укриття, незважаючи на його благання й вибльовування нутрощів, що відлунював у бетонних стінах. Лукас бачив, як його кинули туди насильно. Удар за ударом, вони виштовхали поганця в пустку, де Боги-Тирани мали стати його єдиними суддями.

Лукас не відводив погляду, коли постать фанатика зникла за горизонтом, поглинута сірою імлою. Але навіть це не принесло полегшення. Смерть Мола, отруєна вода, зруйноване Немає — усе це лежало на його душі, як камінь, що тягне на дно.Він дивився туди — на людей, що метушилися біля входу, пакуючи останні пожитки, і на межу, що відділяла їх від невідомості. Біженці готувалися до переміщення. Вода закінчувалася, і залишатися в горі означало повільну смерть. Лукас відчував, як у грудях наростає глуха порожнеча, змішана з гнівом — на фанатика, на Ояломона, на самого себе.

До нього підійшов Даба. Його одяг, пошарпаний і запилений, пахнув димом і потом, але в його голосі, коли він заговорив, відчувалася тиха, непохитна сила.