3 Планета про яку забули 3

Пил, що ніс за собою запах смаженої плоті, одразу змішався з навколишнім середовищем, став частиною пейзажу, який і без того здавався творінням пекла. Тіло, що валялося на землі лише секунду тому, зникло — його поглинуло хмаровиння диму, який стелився густими язиками по червоній, здригаючійся поверхні.

Лукас стояв нерухомо. Його очі не моргали, а у вухах — глухо від двох думок, ніби два замкнені кільця. Перша: що це за місце? Друга: невже це створив Бог-Тиран цього світу?

Щойно думка про Бога оформилась до кінця — все затремтіло. Земля загуркотіла. Глухі удари, схожі на грім, пронеслися під землею, і невдовзі почали рватися вибухи. Повітря спалахнуло тиском, а разом з ним — хмари пилу здійнялись до неба, затуляючи світло.

Вдалині Лукас помітив силует. Тоді він ще не міг описати, що саме бачив. Велетень з крилами. Його постать ледве виднілася за завісою диму, яка, здавалося, ніколи не осідала. Вона жила. Рухалась. Обіймала свого господаря.

Бог — коли це слово сколихнулося в думках Лукаса — суть повернула голову і подивилася прямо на нього.

Світ став вузьким і тихим, немов усе живе зупинилося, визнаючи вищу присутність. Тіло Лукаса наче осипалося всередині — усі органи хотіли зупинитися, піти в небуття, аби тільки не витримувати цей погляд. Але… у цьому погляді не було жаху. Не було злоби, не було жаги вбивства. Була лише увага на одну мить.

Разом із цим поглядом Лукас щось побачив. Істину, яку не передати словами. Вона розгорнулася перед ним, наче пам’ять — не його, але знайома до болю. Так, Лукас впізнав цей погляд. Але не міг згадати — де і як. Погляд, подібний до того, що належав цьому Богові. Погляд, який зневажав саму реальність. Який переписував її за власним образом — а все, що виникало незалежно, ставало для нього гидотою.

Він відчув себе меншим за те, що менше за піщинку, прозорим і ламким. Все, чим людина могла бути, здавалося дріб’язковим перед цією силою і презирством. Це було щось глибше, чия суть ставиться байдуже до поняття «життя» чи «смерть».'

То ось як ви нас сприймаєте… — майнула думка. 'Як помилку. Як зерно, що проросло не там, де треба…' Здригнувшись, Лукас узяв тіло під контроль. Дихання повільно відновилось. "Мені потрібно повернутися…"

Його ноги рушили самі, несучи від центру того погляду. Юнак пішов назад, крізь мерехтливу межу, що тремтіла в повітрі, мов тонка вуаль між снами. Назад — у Немає. Назад у гору, де вже давно на нього чекав пан Мол.

Повернувшись назад, Лукас очікував побачити знайомий силует пана Мола, і скоріше за все — дуже злого. Але замість нього, у напівтемряві порожнини, він побачив хлопця. Даба. Малий, який був серед біженців у горі. Чорний, з потрісканими руками, спітнілий, він щосили орудував дерев'яною лопатою, витягуючи важкі грудки вогкої землі з-під нерівної підлоги.Даба першим помітив Лукаса. Він різко випростався, лопата випала з рук і брязнула об камінь.

— Нарешті ти прийшов! — вигукнув він, з сумішшю полегшення й обурення. — Де ти шлявся? Ми вже думали, що ти не повернешся.

Лукас, ще не вийшовши з тіні тієї іншої присутності, мимоволі затримав подих. Лише через мить відповів, стримано й рівно:

— Я набирав свіжішої води для пана Мола. Він сам попросив мене. Йому потрібна була… чистіша.

Даба кивнув, але щось в його обличчі змінилося. Його погляд ковзнув кудись убік, на темний закуток, де зазвичай сидів Мол.

— Йому стало зле, — сказав хлопець тихо. — Він аж втратив свідомість.

— Він живий?

— Звичайно! Його так просто не позбутис… — Даба не встиг закінчити. — Ей! Куди побіг?! А допомогти мені?!

Лукас уже зірвався з місця, мов натягнута тятива. Він біг, майже ковзав, тримаючи у праві руці наповнене відро, протискуючись вузькими проходами, вирізаними у кам’яних нутрощах гори. Відлуння кроків котилося по тунелях, що петляли, розгалужувалися і сходилися, мов артерії у тілі гігантської, сплячої істоти.

Сама гора нагадувала мурашник — не тільки за виглядом тунелів і камер, а й за ритмом життя. У кожному закутку хтось копав, ніс, лагодив, готувався до кінця — деякі вірили, що Боги-Тирани колись прийдуть по душі смертних. Кам’яні стіни дихали вогкістю й потом. Тут жили ті, хто залишився без світу, та народився. І тут же — приховувалося те, що могло цей світ змінити, або зламати остаточно.

—Я покинув його... Обіцяв — і покинув. Чому я вирішив тоді, що не все так жахливо… — Лукас мчав, але тягар на грудях ставав усе важчим. Тоді, коли пан Мол дав йому завдання — принести воду, — юнак мав повернутись одразу. Замість цього — він пішов далі. Побачив більше. Повернувся пізніше.

Він зупинився біля входу без дверей — лише темний отвір у кам’яній плоті гори, з якого тягнуло воском й слабким димом, що вивітрювалось крізь дірки у породі. На кам’яній стіні, праворуч від проходу, було вицарапано одне слово: "Мол". Лукас притримав подих, перш ніж зробити крок. Усередині, в тьмяно освітленій кімнатці, на потрісканих дощечках, поверх яких була накинута тонка тканина — не на землі ж спати — там лежав Мол. Схудлий, зморшкуватий, але живий. Його очі вже не дивились крізь, а просто — на нього. У них блищало щось, схоже на роздратування, приховане турботою.

— Ну і де ти був? — прохрипів він, не підводячись.— Озерце майже пропало, — відповів Лукас, обережно ступаючи всередину. Його голос був м’який, майже винуватий. 

— Я хотів пошукати… може, десь є інше джерело. І… вибач. Вибач, що так довго шукав.

Мол зітхнув. Його ребра, обтягнуті грубою тканиною поношеного комбінезона, повільно здійнялися й опустилися, наче кожен подих вимагав зусиль.

— Це дуже погано… — пробурмотів старик нарешті, і голос його був низьким, хрипким, наче слова виривалися з грудей проти їхньої волі. Він змовк, вдивляючись у темряву за спиною юнака, а потім додав, різко, з напівусмішкою: — Ти малий негідник. Більше так не роби. Дуже довга прогулянка по відкритій поверхні може бути виснажливою. Не всім щастить на... — він запнувся, шукаючи слово, — ...зустрічі.