2 Планета про яку забули 2

Хати палали, немов свічки на цвинтарі, тонкі й крихкі у своїй вічності. Вогонь танцює по дахах, розжарюючи ніч, наче самі зорі впали з неба. Повсюди дим і запах крові. Повітря гірке, небо темне, земля не дихає від жари. Не чути ні людей, ні звірів, ні навіть шепоту в голові. Все заглушено — окрім возвеличеного хору язиків полум’я, що співають стародавню пісню очищення й забави.

І серед цього пекла стояв хлопчина. Малий, мов привид, загублений у світі, який давно втратив свій бувалий вигляд. Його босі ноги ступали по розпеченій землі, а на тілі — лише лахміття, яке тріпотіло, немов останні клапті пам’яті про минуле. 

Він ішов повільно, наче вві сні, серед палаючих домівок, повз обвуглені останки, повз загублені тіла, які більше не мали сили життя.

Раптом запала тиша. Полум’я зупинилося. Воно не згасло — воно затаїлося, наче звір перед стрибком.

Хлопчина зупинився, перш ніж встиг підняти голову — все палаюче поселення зникло. Удар, що тривав не довше сьомої долі секунди, змив його разом із землею, розрізав небо і реальність, немов неіснуючий меч невідомого Бога. Та перед цим, у мить, що тривала вічність, він почув крик. Крик дикої тварини, якій дали надто багато свободи. Крик без мети, без жалю, без розуму, без...

—Лукас... Лукас. Лукасе! — не витримав і перейшов на крик старець. — Де ти, Лукасе?

— Я тут! Вибачте, я замислився на хвильку. — окликався юнак. Він визирнув з ями, тримаючи у руках невелике кайло. Юнак був брудний, пил залягав на щоках, а світло від свічки, прив’язаної до стелі, змушувало його червоні очі і руде волосся здаватись ще яскравішими — наче дві краплі фарби посеред сірого світу.

— Зроби послугу: вийди з гори та принеси води з озерця. У мене горло, як у миші після пожежі, — пробурмотів старий, уже спокійніше, протираючи лоба рукавом замащеного лахміття.

— Добре пане Мол. — хлопчина підвівся, поклав кайло і рушив до виходу з шахти, де повітря було не менш задушливим, і де крізь щілини в дерев’яних опорах пробивалося біле сонячне світло.

Мол був із тих старих, яких рідко зустрінеш живими в гірських колоніях. Дожити до сивини тут було майже дивом. Смерть завжди знаходила шлях — крізь обвал, хворобу, нестачу повітря або банальна прогулянка на пекельній поверхні планети. Але Мол вижив. Хитрий, упертий, гучний. Його голос знав кожен у гірському таборі, лише Лукас розумів, що за тим криком — турбота.

Він часто бурчав, міг обізвати, змусити працювати понад норму, але коли хлопчині було важко — Мол ночами сидів біля нього, розповідаючи страшилки про Богів-Тиранів і історії зі свого життя. Ці історії були грубі, часто без моралі, іноді лякали. Проте, як не дивно, Лукас слухав їх з дивною цікавістю. Складалося враження наче він намагався щось знайти у легендах, які передавали старші покоління.

Мол ніколи не казав цього вголос, та для нього Лукас був кимось більшим, ніж просто черговий рудокоп. Він був для нього як син. Можливо, останній шанс залишити щось після себе, окрім порожнечі шахти та запаху воску.

Сонце вдарило молотом у обличчя. Лукас примружив очі. Після задушливої темряви шахти світло здалося не подарунком, а карою. Воно обпікало шкіру, змушувало розриватись зіницею.

У руці хлопчина тримав старе дерев’яне відро, дно якого трималося на чесному слові та шматку шкіри. Він затримався на мить і подивився вдалечінь — туди, де небо зливалося з потрісканим горизонтом. Перед ним розкинувся один із забутих країв — дванадцятий світ із дванадцяти світів Аркоса.

Аркос. Так Боги-Тирани називали цей круговерть світів. Їх було дванадцять: злиті нитками невідомої енергії, що пульсувала між ними, але ніколи не дозволяла стати одним. Енергії, такої давньої, що навіть самі Боги-Тирани не могли цілком її опанувати чи зрозуміти її. З того, що казав Мол: вони могли лише вічно змагатися між собою.

Серед усіх цих світів був один — забутий. Світ, у якому виживав Лукас. Притулок імені якого не мали називати, бо в імені — сила, а в цьому світі сили не залишилось. Так смертні почали відповідати: Немає.

Немає — гниле дно Аркоса, потріскане, покинуте, потонуле у пилюці. Тут не було храмів, не було зірок, не було надії. Саме сюди тікали ті, кому якимось чином пощастило пережити вогонь і лють всесильних. Вони осідали в горах і печерах, ніби воші в шерсті забитого звіра, будуючи з уламків світла свій новий гроб.

Люди народжувались тут у темряві — без сонця, без обіцянок. Виростали серед пилу і руди, навчені мовчати і працювати. Училися не плакати, не молитися, не мріяти. І зникали — у шахтах, у ночі, розповідаючи легенди про інші одинадцять світів.

— Сьогодні Очі Велетня особливо пекучі, — пробурмотів Лукас, мружачись і прикладаючи до чола брудну долоню, що ледве стримувала сліпучий жар.

Він підняв очі. На небі два сонця. Не ясні і не золоті. Лише дві сірі, тьмяні кулі газу, що висіли в небі, мов згаслі очі мертвого гіганта. Вони не гріли, не сяяли, а сліпо дивились.

На Немає не було часу — не було ранку, не було вечора. Тут час не плинув, він застиг, здерев’янів. Разом із тишею, вітром і скреготом шахт. Тут усе мовчало — навіть смерть.

Перед Лукасом розкинувся краєвид гірничих архіпелагів — наче скелясті уламки світу, викинуті в повітряну безодню, серед хмар, пилу і спогадів. Земля тріскалася під ногами, ніби намагалася щось сказати. І з цих ран, із глибоких тріщин, іноді пробивалась зелень, якщо її можна назвати зеленою — спотворена, виснажена, більше схожа на опіки, ніж на рослини. Вона теж хотіла жити. Або хоча б не вмерти остаточно.

Гори скрипіли. Мов старі істоти, що несуть на собі вагу гріхів. Вони валилися шматками від власної ваги. І коли приходив дощ, важкий, темний, густий, як мастило, усі виходили з укриттів. Мовчки, без емоцій, тільки з одним відчуттям: цей світ ще не зовсім мертвий.

Лукас нарешті дістався до озера. Хоча… озером це назвати вже було важко. Колись, можливо, воно й справді було широким дзеркалом серед пустелі. Тепер же — лише велика калюжа, що ледь дихала в потрісканому кам’яному ложі. Вода була темна, наче стара юшка, і тремтіла під легким вітром.