Початок. Міф перший: Планета про яку забули

Чи може людина перемогти Бога? Це питання не давало спокою одній дівчинці, що неквапливо проходжувала довгими, просторими залами Фортеці Вільної Думки — місця, яке прибульці з "очищених" від лжерелігій світів називали просто: Музеєм Історії. Але це був не просто музей. Це була святиня в якій ніхто не моливчя. Це — Монумент істини, Колиски пам’яті Імперії.

Кроки дівчинки звучали глухо, поглинаючись м’якими плитами з найчистішого мармуру, в яких зберігалася інформація про інші світи.

Її звали Реміра. Точніше — тут, у цій Імперії. Таке ім'я їй дало залізне чудовисько, "Новий Друг", як воно себе представило при першій зустрічі у рідному світі Реміри. "Новий Друг" мав форму броньованої істоти з могутньою зброєю, що вивергало червоні списи і голосом, який лунав так, ніби одна людина промовляла замість сотні різних людей з однаковим тоном одночасно.

— Ти житимеш, — сказало воно тоді. — І тебе зватимуть Реміра.

Так усі й почали називати її. Солдати, адміністратори, вчителі, навіть прибульці з інших світів. Дівчинка ніколи не протестувала. Бо іншого імені не пам’ятала. Можливо, ніколи його й не мала. Або мала — та не захотіла зберегти.

В Імперії ніхто не питав, ким ти був. Минуле не мало значення. Тут важило лише одне: хто ти є зараз. І що ти можеш зробити для Неї.

Дівчинку пам’ятали. І цього вистачало.

Вона була всього лиш дитина — не вище грудей дорослого чоловіка, з волоссям кольору смоли, яке спадало прямими пасмами на плечі, і полум'яними очима, в яких мерехтіла цікавість, гідна вченого, і сум, не властивий її віку. В її руках — пристрій пам’яті, схожий на прозору дощечку, який видали усім біля входу. У ньому жевріли світлові ріки — фрагменти думок, голосів, зізнань. Реміра слухала їх час від часу, але зараз вона мовчала. Особливо їй сподобався голос однієї жіночки, Джейн, яка мала знамениту фразу: «Ми не билися за бога. Ми билися, щоби більше не падати на коліна біля бога.».

Зали, побудовані у стилі суворої готики, водночас дихали футуристичною технологією. Золоті арки здіймались високо вгору, вигинаючись, наче кістки гігантських істот, що застигли в молитві, у вічній позі капітуляції перед величчю зображення переможців. Світло фільтрувалося крізь химерні вітражі, де сцени перемог і катастроф виглядали живими. Білі колони, що здіймалися з два десятки метрів показували наскільки крихітні усі, хто перебував у середині. Стеля час від часу відкривалась — показуючи небо або те, що було вищим за небо. А іноді — щось інше. Щось вище за те, що за небом. Мерехтливе світло Архівів. Величезні диски Пам’яті, що оберталися повільно над Фортецею.

Вона простягнула руку вперед і доторкнулась до проекції на найближчій колоні. М’яке світло спалахнуло, і перед нею з’явився фрагмент: обличчя чоловіка з глибоким шрамом через всю шию. Його очі не кліпали. Зображення мовило лише одне:

— Пам’ятай. Це — не була війна. Це — була відкрита істина.

Попереду відкривався Головний Зал — куполоподібний, майже нескінченний простір, де не існувало симетрії. Тут стіни жили. Вони пульсували проекціями, змінювалися, мов сни в розумі: то з’являлися голографічні портрети полководців — суворі, без усмішок, усі мали шрами, ніби це обов'язкова частина уніформи; то сцени розгрому — континенти, що розколювались, боги, що падали з неба, флотилії, що обпалювали хмари. Деякі зображення були настільки реалістичними, що, здавалося, вони дивляться у відповідь. Прямо на неї. Прямо в думки.

Дівчинка, мов зачарована, йшла повз усе це, вдивляючись, вбираючи, але не розуміючи. Її серце билося швидше не лише від трепету — а від страху. Страху перед тим, що вона не мала гадки, наскільки могутнім може стати така слабка істота як людина.

Чому вона тут? Як може щось таке існувати? І.. що це за велич, яка її приголомшує?

Її погляд зупинився на фресці, що займала майже весь північний бік куполу. Вона відрізнялася від решти — не рухалась, не змінювалась, не пульсувала. Зображення не могли стерти, бо вона була вшита в саму структуру стіни.

Там був Він. Постать у чорному і білому, мов сама дуальність світу — світло й тінь, що злились в одне тіло. Його тіло було обмотане кров’ю. Очі — червоні, наче вино, але не сліпі. Його волосся було руде, яскраве, пекуче — як полум’я, як захід Сонця на спаленій планеті.

На фресці він то здіймався над вбитим божеством, то бився одночасно з одинадцятьма. Його постать завжди була в центрі. Унизу, біля самої землі, виведений напис.

"Ми не поклоняємось — ми пам’ятаємо. І ніколи більше не станемо на коліна. Тут ми побудуємо свій Аркос."

Реміра стояла перед фрескою, не відводячи погляду від очей того, кого вона ще не знала, але здогадувалась хто це

.Поряд із нею з’явився силует. Високий, витончений, у строгому вбранні кольору мертвого золота, з темною облямівкою і символом Архіву — розтрісканим кільцем — на грудях. Він нагадував і монаха, і аристократа, і щось інше — щось, чого Реміра не могла окреслити.

— Це Лукас? — спитала вона.

—Так, він — відповів миттєво чоловік.

І знову: Чи може людина перемогти Бога? Вперше це питання здавалося не богохульним. Воно здавалося логічним.

— То це ти — Реміра? — запитав він, не змінюючи пози, ніби вже знав відповідь. — Я Ліктор. Розповідач. І один із наглядачів цієї Фортеці. Я той, хто розповість тобі Пам’ять Імперії.

— Хто він?  Хто такий Лукас для імперії?

Ліктор не відповів одразу. Замість цього — обернувся і повільно простяг руку вперед. У повітрі миготіла м’яка проекція — контур архівного відділу, де десятки фігур стояли в тиші, оточені голографічними стінами, що дихали світлом.

— Ходімо туди, — сказав він. — Я розповім тобі все, що знаю про Міфи Аркоса. Про те, як з людини народжується те, що боги не змогли передбачити.

Вони увійшли до однієї з камер Пам’яті — кругла зала, осяяна м’яким, наче живим, світлом, що струменіло згори у вигляді розтягнутих спіралей. На підлозі — візерунки, схожі на відбитки сузір’їв. Уздовж стін — група людей різного віку, у різному вбранні. Усі сиділи колом. У центрі — високий стілець, радше трон без спинки, на яке сів Ліктор, і почав лекцію.