Чому Україна

Як тяжко про це писати. Як тяжко про це думати. Не хочу а мушу. Не рятує нічого. В
квартирі зробив такі справи, що сам дивувався з того. Я не зміг їх зробити, будучи здоро‐
вим і активним, хоч пробував не раз. Тепер, при набутій від лежання немічності, зробив
це без поспіху і якісно та так, що дивувався весь час - як я міг не зробити цього 10 чи 20
років тому. Та ЦЕ не врятувало мене від впадання в беллатрікський ейфорний стан. Я по‐
чав розуміти Україну.
Поясню конспектно, коротко і зрозуміло. Українцям дали психотип поведінки непоко‐
реного народу цілком випадково. Побачивши незначний результат, довершили його
аспектом фанатизму і відпустили в вільне плавання. Росіян , як народу не існувало тоді.
Тому в задвірки процивілізованого світу, для пів-розумних об'єктів кинули психотип де‐
генеративної раси, прийнявши їх за розумні сутності. Що ж помилятися можуть всі.
Тільки наслідки їхньої помилки весь час виправляти накладено на Україну.
Не зрозуміли? Опишу своє бачення проблеми з другого аспекту життя.
Раб ніколи не стане вільною людиною, якщо не позбудеться рабських привичок. Раб в
душі ніколи не здійснить душевних діянь. Пустота не може створювати шедеври.
Я раб невідомого місця, невідомої долі часу і невідомого народу. Гірко до неможливо‐
сті терпіти цю невідомість. Ще гіркіше розуміти неможливість щось справити. Поїзд пі‐
шов вже давно, а я зостався на одинокому пероні нікому невідомого вокзалу проклятої
землі. Підсумовуючи вищесказане я зробив тільки один висновок : Я не живу, я існую.
Щоб жити потрібно хоч за щось відповідати, я ж відповідав за пустоту. Виправити по‐
милки народу , якого не знаю. Не знаю і помилок - так що виправляти?