От як ти це поясниш, Горська?

ВОНА

То виявилася звичайна яєшня. І Денчик з незвичним ентузіазмом уже колупав її ложкою. Від того ентузіазму якась з братових футболок, в яку я переодягла малого, уже безнадійно постраждала. А сам старший брат вже красувався у шикарному спортивному костюмі. Ідеально чистому. Він досі чогось мовчав про гігієну, ввічливо відсунув для мене стільця, але дивився на малого дуже підозріло.

- От як ти це поясниш, Горська? Думав, його з ложечки годувати треба, а він… Правда вимазюканий він уже знову.  Відмиватимеш по новій. - мій препод звично скривився. Але дивився дуже вимогливо і серйозно.

Прокол. А що вигадати - не знаю. І не хочу. На мене навалилася втома. Не тяжка і навіть приємна.  Ліниво було навіть щось говорити.

Він сильно переграє, цей Тін. Сам же бачив, як малий їв морозиво. Хоче підловити на брехні? Ну нехай спробує.

Якщо я не почну виправдовуватись і щось вигадувати, то може воно буде не так помітно. Ну звідки йому знати межі розумової відсталості?

І от що найгірше. Він же буває на недільних обідах. Там може і малий за столом сидить. І скоріш за се його годують з ложечки.

Я не в курсі. Неділя - мій вихідний.

От тепер старший брат прийде навідати тата і ляпне, що Ден вміє їсти ложкою, і  ми пропали.

- Чого кривишся, Горська? Ти ж он яка гарна нянька, як виявилося. Навчила  дебілятко їсти ложкою. Вимагай премію.

-  Я не вчила Денчика їсти ложкою. І взагалі нічого не вчила. Це мені заборонено. - сказала я крізь зуби. - Можете нажалітися на мене його матері. Але він навчився сам. Бо дебілятко зовсім не він.

- Он воно як. Та ти ж диверсантка, Горська. Баба Яга в тилу врага.

- Як скажете, Антіне Сергійовичу. Дякую, що нагодували Дениса. А тепер я викликаю таксі й везу дитину додому.

- Що ж, довелося нагодувати. Не можу ж я залишити гостей голодними. А ти поїдеш тоді, коли я дозволю. І тільки спробуй не слухатись. У мене тепер є компромат на тебе.

- А в мене на вас. - втрачати мені було нічого. - Ви мало  не втопили братика.

- Я? Та огорожа завалилася від старості. А може згнила від вогкості. Та й не глибоко там зовсім. І дно глинисте. Сама бачила, скільки мулу було.

- Нічого я не бачила. Так що один-один. Ви не кажете, що Ден вміє користуватись ложкою. А я - що ви були з ним, і що він впав у воду.

Тін-Антін розвів руками, визнаючи, що так воно і буде.

Але, як виявилося, Денчик теж не любить, коли я звертаю увагу на когось іншого.

- Плюх. - пояснив він мені авторитетно і ляснув ручками по столу для наочності. -  І Тін на ‘учки.

Ой-йо. Це провал. Повний.

І тепер ми з малим в повній владі Тіна. В його ‘учках.

-  Він Р не виговорює. - звинуватив мене у чомусь Денчиків старший брат. Але було видно, що тепер він насправді вражений.

Треба було тікати. Негайно.

- Він взагалі не говорить - сказала я з притиском. - Якщо одяг висох, ми підемо.

- По-перше, не висох. По-друге, ти ще не їла. По-третє, я тобі винен кращий светр.

- Нічого ви мені не винні. - отут я справді розізлилася. Бо уявила, як мій новенький светр під час прання й сушіння втратив і новизну, і форму.

А цей Тін мені спочатку тістечко, потім светр. А потім скаже, що я маю за це віддячити. Або не віддячити. А просто маю слухатись, як він недавно казав.

Гад такий.

Поки я злилася, переді мною поставили тарілку з яєшнею. І дали підсмаженого в тостері хліба.

Все було дуже смачне. І я доїла свою порцію швидше, ніж Денчик впорався зі своєю.

- Дивна ти, Горська. - замислено повідомив мені ні разу не дивний Тін.

Я стенула плечима, бо що на таке скажеш? Може не всі няні мають спільні з вихованцями таємниці. Але у нас із Деном отак.

Але він мав на увазі зовсім інше!

- Хто завгодно спитав би, чи я не голодний. І чого не їм. 

Чули б ви, скільки образи було в його голосі!

- Ну не знаю, чого я маю лізти в такі особисті питання. - пояснила я. - Ви у себе вдома. Захочете…

ВІН

- Та я зрозумів, що тобі пофіг, голодний я чи ні.

Горська стенула плечима. 

Навіть у моєму халаті через товсту махрову тканину було видно, які в неї гострі плечі. І лікті. Вся з гострих кутів, поганого характеру, худа і не жіночна.

Як може бути жінці все одно, що чоловік поруч неї голодний? Це нонсенс, скажу я вам.

Не дивно, що здалося колись, ніби вона покинута чоловіком мати-одиначка.

Їй пасує бути матір’ю неслухняної  дитини з вадами розвитку.

А ще більше їй пасує бути кинутою і зрадженою. Оце  точно її.

А не моє. 

От тільки зрада чомусь дісталася мені.

А не їй. 

А їй дісталося виховання малого. До якого я сам не можу підібратись непомітно і зробити з нього нормальну дитину, а не пацієнта спецклініки для дітей з обмеженими можливостями. 

І мені конче треба зробити Горську спільницею. 

Не привчати до себе. Не звикати до неї. Просто використати.

Змусити наплювати на вказівки моєї - хаха - мачухи.

Вона мала вигляд сумлінної няні, що додержується вимог матері до виховання специфічної дитини. Оте постійне витирання рук  і носа малого й поправляння одягу так гарно підкреслювало його недолугість.

Ще ранком все було просто. 

Але за день виявилося, що все навпаки.

Вона сама - тільки подумати - сама робить те, що мені треба. Причому краще, ніж я міг би мріяти.

І її не треба залякувати, а треба просто не заважати.

А я?

Я хочу одночасно її залякати й щоб вона мені довіряла. А одночасно так не буває.

Чи буває?

А найгірше - я хочу змішати особисте з особистим. Ні, я уже змішую бажання покарати зрадницю з бажанням приборкати знаряддя цього покарання. Тобто Горську.

Дурня повна.

От тільки мій організм не згодний з тим, що це дурня. 

ВІН