Ти вважаєш мене монстром, який образив братика?

ВІН

- Завжди краще віддати перевагу чужому болю, ніж своєму. - сказав я Горській, яка притримала скляні двері перед дівчиною в інвалідному візку, і в результаті отримала по руках, коли відпустила стулку.А та дівка навіть не озирнулася. Наче так і треба.

- Будеш знати, як удавати мати Терезу. - вказав я пальцем на те, як вона розтирає забиту руку.

- Мені не боляче - збрехала мала лицемірка. - І мені не важко. А не допомогти слабшим, ще й завдавати їм болю, взагалі ницо.

І так подивилася, наче розстріляла очима. Не так, як у мене стріляють очима нормальні дівчата, пускаючи обіцянки-бісики. А як останній захисник барикади, коли уже не залишилося набоїв, дивиться на ворожий танк. Це щоб я точно зрозумів натяк.

А я не збираюся розуміти. Бо я і є танк. І вона вибрала неправильну сторону барикади. Тож Нехай не лізе в мої родинні стосунки зі своїми повчаннями. Повчаю тут я.

- Це хто слабший? ота дівчина, яку ти пропустила, і вона зараз забере останнє лимонне тістечко? Ну-ну.

- Я собі інше візьму. Або пиріжок. А вона сама не зможе сюди заїхати.

- На інше інший слабак запретендує, Горська. І ходитимеш голодна. Слабких більше, і вони тебе затруть, залишать без тістечок, потім без хліба, житла і роботи. Бо вони ж самі не можуть. А ти спочатку віддай все їм, а далі сама, як хочеш, так і живи?

- І що ви пропонуєте? - запитала ця єхидина. Наче думала, що то дуже складне запитання.

- Бий сильно, Горська. Завжди бий з усієї сили. Не думай, що ти сильна, а хтось слабкий, одразу бий. У всіх своя сила. 

Вона не пересмикнула плечима. І навіть не подивилася презирливо. Взагалі на мене не дивилася. А тільки на те, як дівчина у візку від’їжджає від каси з тацею. А там були не одне, а два лимонних тістечка. І кава. 

- Ви мене покликали сюди, щоб це сказати?

- Вгадала. - збрехав я. Зовсім не був впевнений, нащо її покликав і нащо виголошую тут свої мантри для боксерів.

Просто її ненависний погляд досі пропалював між лопаток,  хоча вона уже не дивилася в спину. І взагалі на мене не дивилася. 

Теж мені, захисниця слабких.  Сама себе не годна захистити, а туди ж.

- Тоді дякую. - знову цей противний ввічливий тон. - Я вас почула. У мене пара. Я вже піду.

І уже розвернулася, щоб іти. Наче мишка, яка попрощалася з котом, бо ще не зрозуміла - вона уже нікуди не піде.

- Нема у тебе пари. - сказав їй в спину. 

І вона зупинилася. Вся, як натягнута струна. смикни, і порветься. Лопатки зведені, тонка шия зі светра виглядає і помітно червоніє. Ти диви, сором’язлива яка.

 - Вікно у тебе. Не бреши своєму науковому курівникові. Це тактика слабаків. - не втримався я від шпильки.

Вона миттю розвернулася і знову втупилася у мене вбивчим поглядом.

- А я і не сильна. І не брешу. Мені треба встигнути за комп, поки не набігли. А тістечок тут все одно уже нема. Їх зранку привозять. Якщо розібрали, то до завтра не буде.

- Спорнемо?

- На що? - на автоматі відповіла Горська.

- На те, що ти вважаєш мене монстром, який образив братика. Причому ні за що.

- Це не схоже на парі, Антіне Сергійовичу. А схоже нате, що ви хочете щось заперечити. Здається, тепер я зрозуміла. Ви про це хотіли сказати. Що ваш молодший брат не слабкий, і що я себе чогось позбавляю, коли… коли що?

- Ти себе позбавляєш волі, Горська. - полегшено сказав я. Бо вона позбавила мене від необхідності вгадувати причину. 

- Так воля - то ж усвідомлена необхідність. Тобто нема її. Хіба не так?

Вона трохи нахилила голову до лівого плеча і подивилась на мене, як дитина, що чекає на вечірню казку.

У мене знов все похололо всередині. А ззовні стало так жарко, як було зранку, коли вона здуру намагалася змусити мене гратися з Деном.

Третій раз за добу!

І чого собі брехати - вперше за ці роки, коли мені було все одно в присутності дівчат. 

Як відрізало з того моменту, коли прийшов на батькове весілля і побачив наречену. Мою дівчину тобто. Тільки тепер чомусь його наречену. Чи уже дружину.

Поздоровив, віддав подарунок і замутив з її подругою. Наче я робот якийсь.

Думав, буду на стіни лізти й вени різати.

А нічого подібного. Зрада наче й не залишила на мені особливих слідів. Та й навалилося усяке.

На роботі не підвищили, бо диплом тю-тю і з начальством побив горшки. Треба ж було на когось вилити зло і ненависть до зрадниці. 

Словом же не прохопилася. Ми ж з нею за день до цього так відривались, як останній раз.

Тобто не як. А саме останній.

А, проїхали.

Отак і ходив я заморожений три роки. Це називається анестезія. Щоб не боліло.

Мати спочатку зраділа, що я посерйознішав і не удаю з себе племінного жеребця. Потім злякалася і викликала на нараду Сюзанну, закляту подругу. 

Щоб відчепилися, поздавав всі аналізи. Які підтвердили, що я абсолютно здоровий. 

А щоб вони дали мені спокій, а колишня кохана не здумала тішитись, я завів собі двох коханок, яких по черзі вигулював.

І всі кобри наче заспокоїлись. Та і я уже почав звикати до замороженого стану. 

А вчора отам, біля підвіконня, де наздогнав Горську, і вона напустила на мене свої феромони, я відчув, що відтав.  Подумав, здалося. 

Виявилося - ні.

От же ж життя яке смішне. Не біля лаборантки, такої здобної, що й старий декан не встояв, не біля чогось путнього, а отак.

Ну що ж. То гормони, що б вони розуміли в дівчатах. Відтало, то прийде в норму. Треба просто тримати себе в руках і не видумувати нічого про якісь там почуття.

Бо у мене до Горської суто діловий інтерес.Вона має тримати моїй сторону, а не сторону того малого і його сімейства.

Коуч я чи хто, невже не забазарю одну заучку? 

Та отож.

- Ти піддалася ілюзії Горська. Нічого ти не усвідомила, а банально розмріялася - одразу натиснув на больову точку. - Прив’язалася до хазяйського синка, бо думаєш, ніби він слабкий і нещасливий. А насправді ти просто прислуга. І він твій хазяїн. Оце усвідом.