Нікуди вона не дінеться

ВІН

Руїнами Рейхстагу задоволений цілком і повністю. Тобто результатом своєї виховної роботи. Вчіться, поки я добрий. Академічна година, і перед нами все ще вперта коза, але уже в загоні й знає, що вистрибувати з нього не можна. А то буде а-та-та і бо-бо.

Аж    згадати приємно, як вона зайшла, не постукавши. Хороша дівчинка. Сама подарувала мені різку, якою буде випорота.

- Ти, Горська, не в курсі, що треба питати, чи можна зайти? я 

- Це ж кафедра, чого не можна? - ви б бачили той подив в очах. - Коли не можна, тут на ключ зачинено або об'ява висить, що засідання. 

Лаборантка задумливо кивнула. Бо перед тим як раз намагалася показати мені мереживо на панчохах. Вона сиділа в кріслі завідувача і захоплено вводила мене в курс місцевих справ, закидаючи ногу на ногу то так, то сяк. І зараз явно шкодувала, що не зачинила двері.

А от я зовсім не шкодував. Бо я людина проста і люблю прості розваги.

- Ти мені зуби не заговорюй, Горська. - привітно наказав цьому чуду. - Вийди, постукай і зайди правильно.

Вона вийшла. Постукала і зайшла.Наївна.

- Я хіба казав, що можна?

- Ви казали постукай і зайди. - моментально ляпнула моя жертва.

- Ну якщо тобі треба все пояснювати, то чого ж ти тут висхідна зірка? Але я поясню. Запам’ятовуй. Це не складно навіть для відмінниць. Вийди, постукай, почекай, поки я дозволю, і аж тоді заходь. Ясно?

- Ясно. - ви б чули, як вона це сказала. Вбила б поглядом, якби могла.

Вона вийшла, постукала. Я тримав паузу, щоб відчула, хто в домі хазяїн. А потім лаборантка мене відволікла, щось там сказанула про розклад. Що я ж молодший викладач. І всі перші пари традиційно…

Поки я їй пояснював, що я сова і перші пари - то не моє, а в суботу у мене басейн і йога, пройшло хвилин десять. Може й більше. 

І я згадав, що мені треба не розклад, а здати статтю, яку я уже наобіцяв замдекана.

- Заходь. -  крикнув. - Двері відчинилися і зайшов декан. 

Зиркнув вовком на мене й лаборантку. А що такого? Я допомагав їй поставити на місце теки. Вони на верхній полиці. А драбина хитка. От би лаборантка впала, і декан залишився без цінної співробітниці.

А він ще й невдоволений.

Лаборантка з ім’ям, яке ніяк не запам’ятаю - чи Ляля, чи Льоля, чи Ліля, під поглядом начальства цнотливо обсмикнула спідницю. І нащо питається? Все одно, коли сходила з драбинки, мереживо стало знову видно. І що в тому еротичного - не знаю, але декан замріяно зітхнув і викликав лаборантку на коротку нараду. З питань розкладу.

Де він її зібрався розкладати - його проблеми. Мені одразу стало не до них, коли я визирнув в коридор. Пустий. 

А де ця Горська? 

Тут бачу - біжить замдекана.

- Ну що, приніс? - питає. Це він про статтю. - Не забув на пошту відправити? 

- Забув. - кажу.

- Ти мене без ножа ріжеш. - мало не заплакав той. Мені здавати сьогодні, бо дедлайн. А твоя попередниця, ну Сузанна, не здала. Тепер уже і не дасть. Нащо їй. І ти от. Ваша кафедра, знаєш де у мене сидить? От я декану доповідну…

- Тихше. Все пучком. Я віддав на вичитку. Зараз принесуть. А з Сузанною не до мене.

- Та знаю я. - відмахнувся замдекана. - Чуєш, там у вас на кафедрі студентка є. Така активна. Вона з Сузанною завжди писала. Якби її знайти, може у неї щось є дірку закрити.

- Я не сторож студенткам твоїм - швидко викрутися я. На пошту все отримаєш. Тобі ж папери не треба на сьогодні?

- Вони деканові треба. Для звіту. - розвів руками змучений замдекана. І стиснув перенісся під масивними окулярами, затуливши втомлені очі. - Він електронку не поважає. І каже, щоб усюди були власноручні підписи. 

- Ну дає. А мокру печатку йому не треба, як в минулому тисячолітті? -Він жизь прожив. - заперечливо мотнув лисуватою головою заступник. - Його на кривій козі не об’їдеш. Він без мокрої печатки й власноручного підпису нічого не прийме. А то потім всяке буває. Звинувачують в плагіаті. А в нього дата, підпис. Всі претензії не  до нього.

- Мудрець прям. - сказав я. І метнувся коридором, як першокурсник. Бо там вдалині промайнула Горська зі стосом тек в руках і противним виразом на обличчі. Удала, що мене не бачить і повернула за ріг.

Наздогнав малу погань не одразу. Тут таке планування, що можна

Заблукати й весь день шукати вихід.

Але все ж наздогнав. Бо фізуха рішає.

- Що тобі було сказане, Горська? А ти що замість цього робиш? - ввічливо спитав дезертирку, притиснувши її до підвіконня, щоб перекрити шляхи втечі.

- Я чекала вашого, гм, запрошення. А тут декан проходив. І сказав, що треба допомогти першокурсникам позносити в архів папери. Він старший за посадою, ніж молодший викладач.

От же ж. Ну я тобі!

- Я твій науковий керівник. І ти мала мене попередити, що йдеш.

- Ви не веліли заходити без дозволу. - лагідно нагадала ця змія,  розпускаючи в повітрі свої апельсиново-м’ятні феромони.

- На перший раз прощаю. - сказав я під їхньою дією. - Ніколи мені тут. Давай статтю. У них дедлайн, а ти зриваєш графік.

- Яку статтю? 

- Ту, яку ми з тобою написали в співавторстві.

Ви б це бачили. У неї мало дим з вух не пішов. Але вона вже зрозуміла, що це нікого не хвилює. І все ж ще опиралася.

- Ми з вами щось писали? Нагадайте тему, будь ласка.

- Ви писали з Сюзанною. Вона мені порадила, щоб надалі все було напряму. Довго пояснювати. Давай уже. Декан, кажуть,без підпису й дати нічого не приймає.

- Вона поклала стос тек на підвіконня і витягла з рюкзака кілька листочків.

Нос у неї почервонів. І вона явно стримувалася, щоб не заплакати.

Точно заплакати. Ну не засміятися ж, бо що тут смішного?

- І мені на той тиждень треба ще доповідь. Окремо текст, окремо тези. Текст: друкований аркуш. І переклад на англійську. 

Я говорив це і дивився, щоб ніхто не швендяв повз і не розвішував вуха. А тепер перевів погляд на неї.