ВОНА
В той день він дуже різко відчинив двері кафедри. По-моєму з ноги. І в приміщенні одразу стало тісно. Цей хлопець заповнював весь об’єм, у який потрапляв. Як вода. Або коти.
Якби йому не вистачило для цього зросту і атлетичної статури, він би все одно заповнив все непереборною харизмою і нахабством.
Артистично відкинувши пасмо білявого волосся з лоба, він поблажливо подивився на мене і сліпучо посміхнувся.
- Де тут записують в гурток приватних детективів? Я прийшов.
В Голлівуді могли б позаздрити . Він, мабуть, і м’язи обличчя тренує. Інакше як би зміг показати одразу всі зуби. Вони вражали ідеальною формою і білизною. Він весь вражав ідеальною формою. І добре це знав.
І мене б вразив. За інших обставин.
Не таких, як необхідність чергувати на чужій кафедрі й записувати в ідіотський гурток студентів з двох факультетів. Щоб вони, бачте, подружилися. А потім ще треба буде вести там заняття.
О, ні. Тільки не після ковіду і не перед початком сесії.
А як відмовиш преподу, який може не поставити залік? І не посперечаєшся, бо не дуже шариш в тій юриспруденції. Соромно, але хворіла довго і тільки почала оклигувати. В голові неприємна пустка, неможливо запам’ятати хоча б пару речень. А там же треба, щоб від зубів ті параграфи відскакували.
Тому радо взялася за це завдання. От тільки переоцінила свої сили. Після пар треба було б не висиджувати тут, а одразу бігти вниз і займати місце біля компа, бо потім не втовпишся.
А я нікуди не бігла, хоч і треба було б.
Думки й емоції штовхалися ліктями й намагалися привернути мою увагу до нього. Наче мені треба було щось таке радити. Я не сліпа. І прекрасно бачу, що оцей краш, якому б тільки капелюх і тренч... Й можна було б вручати красивий диплом про закінчення гуртка… Та й місце викладача віддати було б варто... Бо він і так готовий детектив для Голлівуду... і Хемфрі Богарт нервово курить поряд з ним…
От тільки цей тип, в якого б хто завгодно втюрився з першого погляду, був єдиний, хто прийшов записатись в групу. За цілий тиждень, що я тут сиджу після пар.
А що ви хочете?
Кому цей дитсадок посеред сесії треба? І хто у вісімнадцять і старше буде дружити через гурток, якщо може дружити з ким захоче просто так?
- Що не так? - перебив мої тягучі думки студент.
Точно студент? Першокурсник?
Та ладна. Він явно не вісімнадцятилітка. І на студента не схожий. І точно не стісняшка.
Такому не те що подружитись, як два пальці об асфальт. Він без проблем запікапить кого хочеш за три секунди. Якщо звісно на нього перші не накинуться потенційні жертви пікапа. Я б і сама не проти...
- Не треба так дивитись - ображено скривив він свої ідеальні губи. Такі чоловічі й такі на вигляд тверді, що навіть мені захотілося спробувати - чи вони справді такі на дотик, як на вигляд. Бо щось у тому, як цей студент мене розглядав, ніби натякало, які ці губи можуть бути. Якщо він захоче. Якщо перехилиться через стіл і торкнеться ними моїх раптом пересохлих уст.
Але зараз він явно хотів чогось іншого.
- Не вірите? - з викликом спитав цей дивний студент. - Добре. Перевірте.
І цей красень наставив на мене вказівний палець. Руки у нього теж були ідеальні. Тобто одразу хотілося, щоб він цими руками обійняв і приголубив.
Я аж потрусила головою, щоб відігнати ману. Бо нащо мені знати, чи вони справді такі сильні й чи вміють бути надійними? Я ще не спішу в добрі руки.
І все ж - хто вирішив що показувати пальцем неввічливо? Чому?
Я схвально глянула на хлопця. Бо його жест підказав мені тему для доповіді про жести - соціально прийнятні й ті, що вважаються непристойними.
І я уже подумки почала складати список з двох колонок. Великий палець - ок. Середній - не ок. Вказівний…
- От ви думаєте, що ніхто не здогадається. А я одразу бачу. - долинув голос хлопця, оксамитовий, мужній і дуже приємний на слух. В міру низький і з тих, що одразу викликають довіру. - Бачу-бачу, і не відпирайтеся. Ви переживаєте стрес від того, що вас кинув чоловік. І водночас думаєте, де ще підзаробити, щоб прогодувати дітей, бо він, погань така, не платить аліменти!
- Що? Звідки… - аж скинулася від настільки диких припущень.
- Елементарно, шановна. - він показав все тим же вказівним пальцем на пакет з плюшевими з іграшками, що стояв поряд мене на столі, і на стос паперу по праву руку від мене.
- І? - уже зацікавлено спитала я.
-Тобто вам розгорнути? - послужливо спитав він.
І це знову було приємно.
Повезе комусь з хлопцем. Або уже пощастило. Такі на дорозі не валяються.
- А давайте. Розгорніть. - дозволила я, стримуючи посмішку.
- Ну як же. Це ж одразу видно. Вигляд у вас нещасний, очі червоні, ви витаєте в хмарах і не реагуєте на навколишню обстановку, ну тобто мене наче не бачите. Ви купили дітям іграшки й збираєтеся писати позовну заяву - от і бланки у вас, і ручка напоготові. І всі викладачі уже розбіглися. А ви сидите тут і чекаєте на придур... тобто на студентів, щоб записати їх в гурток. Бо вам за це заплатять зайву копійку.
- Еееммм... - я була відверто вражена, настільки все виглядало логічно й одночасно не відповідало дійсносі. Та й хто б на моєму місці не був?
- І якщо хочете пораду, справжню пораду, яка працюватиме, просто викиньте оте страхіття, що на вас. - вкрадливо і впевнено казав він далі. - Купіть трохи косметики, а не оці іграшки, які дитина закине через три хвилини й закине назавжди, як вас кинув той поганець. Залиште дітей на родичів або подруг і сходіть відірвіться кудись.
- Еееммм... - знову спробувала заперечити я.Та куди там. А от не треба мекати. Треба, як він, не дозволяти себе перебивати.
- Звісно з дітьми й не мрійте вискочити заміж. Але хорошу людину рано чи пізно зайдете. Щедру. Чого ви всі так рветесь заміж до речі? А потім ніс червоний, очі, як у дохлої риби й життя пропаще?
#189 в Молодіжна проза
#1984 в Любовні романи
#950 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 22.03.2023