Запах апельсинів і м’яти

ВІН

- Дивись мені,  не запізнюйся. - сказав я, щоб останнє слово залишилося за мною.

- Я ніколи не запізнююсь, Антіне Сергійовичу. - сказала ця поганка. Можу закластися на першу зарплату, що вона бачить, як мене тіпає від цього імені.

Лаборантка дивилася на нас з жадібною цікавістю. Уявив її  допис в університетському чаті про базарну перепалку і вирішив припинити суперечку. Якщо згоду можна так назвати.

А поки уявляв, що про мене уже понавидумували, мало не проґавив всі полімери. Проноза, яка три роки тому мало не зламала мені життя, згорнула в трубку свою секретну статтю і просочилася за двері. Мало не торкнулася мене плечем і залишивши по собі запах дитячого мила й апельсинової зубної пасти.

До речі пахла вона несподівано чисто і приємно.

Не так, як коли ми побачилися вперше.

Тоді навколо стояв противний запах нових дешевих меблів, якихось ліків і, не побоюсь цього слова, ненависті до мене - красивого й успішного. 

Мене часто ненавидять чоловіки, і є за що. Ми не любимо програвати, а в мене спробуй виграти. А от щоб якась страшидла з мутними очима й червоним носом?

Та вона повинна була мліти від щастя, що бачить мене і матиме змогу спілкуватись у тому притрушеному гуртку!

А, проїхали. 

Її запах наче кружляв біля мене і дражнився. 

І це було неправильно. 

Тому що ця Горська, невдаха і заучка, нітрохи не схожа на свій запах. Він легкий, дитинний і цнотливий. А вона агресивна і підступна. І зовсім не невинна.

А так не буває. Терпіти не можу таких невідповідностей.

І розберуся. Вона мені заплатить за все.

А особливо за те, що я знову тут.

Вб’ю й оштрафую малу вундеркіндерку, якщо хоч пів слова комусь скаже.

А запах, ну і що? Після того пісочнику вона звісно мала вимитись.

І це не її запах. А мила і зубної пасти.

Я буду не я, якщо ще до вечора вона не пахнутиме страхом і покорою. Як і має бути.

Вона що собі думала - що я пробачу приниження від шмаркачки з червоним носом? Забуду три роки, у які мав брати в батька кишенькові гроші, бо своїх не було?

Що маю дякувати татусеві за оцю смішну посаду й щонеділі обідати в них? Удавати ідеальну сім’ю і дивитися, як дівчина, яка жити не могла без мене, розливає наливає перетертий суп в тарілку коханому чоловікові? 

Тільки то не я. 

А мій батько.

Може порадіти його щастю?

Чи радіти з того, як моя кар’єра коуча для перспективних спортсменів красиво розбилася об цю Горську?

Кажете, треба шукати позитив?

Добре, пошукаємо.

Знайдено:

1. С. Горська. Спортсменка, комсомолка, відмінниця і просто красива дівчина. Мва-ха-ха. Та ладна. Вона все ж відмінниця.
2. На цьому все. Вона - мій єдиний актив. Зате з таким активом не проблема протриматись тут кілька років.          

І принаймні тепер не буде нудно. Тримайся, Горська чи як там тебе. Відробиш з великим відсотком. 

А потім міністерство. І я кум королю.

А ти, Горська, пахатимеш на мене в надії на протекцію. І пролетиш повз аспірантуру, як пролетарі всіх країн пролітають. Отака буде моя симетрична відповідь на те, що через тебе я тут працюватиму посміховиськом. 

А міг би уже готувати олімпійську збірну. І підготував би так, щоб ми порвали всіх на британський прапор.

Ні, я не злюсь. Сам лоханувся. І назад дороги немає. А вперед - є. 

Попри все, що наробила мені три роки тому, ця студентка просто скарб. От хто мені писатиме статті й готуватиме лекції. А я тим часом знайду щось краще, ніж удавати висхідну зірку вітчизняної освіти.

Ич, як зиркає. Уже щось придумала. Тільки нехай спробує тепер втекти. 

Її б треба покарати по повній програмі. Але то почекає.

Це я вдало зайшов. А міг би розминутися і залишився б з пустими руками. 

Нехай тепер зиркає скільки хоче. Все одно попалася мишка-норушка. Виходу у неї нема. А готова стаття, як бачу, є.

Мені на завтра як раз треба ця стаття -  у Вісник. Таке от соупадєніє. І не тільки ця. І не тільки на завтра. І вона мені треба, ця студдденнточчка.

Питаєте нащо?

От вона ввечері дізнається на що може згодитися така, як вона. І підкориться невідворотному.

Думає, що гордо відмовить і піде звідси? Губу нехай закатає.

Бо я знаю, як на неї натиснути. 

- Самовпевнений хам! - от що вона сказала,коли зачиняла за собою двері.

Я все чую. А ще аргументи є?

Та отож.

І ще до вечора все вийшло так, як мені треба. А ця соплюха знову мала почервонілі заплакані очі.

Не любиш принижень - твої проблеми. 

- А кому зараз легко? - спитав я, підписуючи якісь вумняки. - дякуй, що залишаю тебе співавторкою. І запам’ятай перше правило. Зі мною нормально, і я нормальний. А як спробуєш підгадити - вилетиш і звідси. Звізда.

- Не спробую, Антіне Сергійовичу. Мені це не вигідно, а я не з тих, хто плює в колодязь, Антіне Сергійовичу. Сусанна Ігорівна мені все пояснила, Антіне Сергійовичу. 

- Так, Горська. Слухай правило друге. Не смій через слово мене іменувати на ім’я й по батькові.   

- Але ж так треба звертатись до викладачів, Антіне Сергійовичу. Чи може краще буде пане молодший викладач? - спитала вона дуже чемно і подивилася чесно-чесно. 

От що я маю їй сказати? Що мати мене так назвала на честь діда, батькового батька, якогось відомого не знаю кому професора? А батько все одно з нею не оженився? Зізнатись цій гадючці, що я ненавиджу своє ім’я, але не міняю, щоб не засмучувати матір? 

Ага, щаззз. 

- Як хочеш неприємностей, Горська, можеш звертатися і так, і так. А як не хочеш, то придумай щось. Мені ж казали, що ти розумна, аж страх. І що у тебе айк’ю стп’ятсот офігіліардів.

- Як скажете. - миттю відповіла вона і щезла. 

Останнє слово чомусь знову залишилося за нею. І запах апельсинів і м’яти, який  я зміг вигнати з легень тільки на вечірній пробіжці.