Бо той сон збувся

ВІН

Сам не очікував, але адреналін так дав по нервах, що я побив власний рекорд, тікаючи від цих двох. Однієї стервозини,через яку мені три роки тому не дали диплом юрфаку, і одного сопливого хлопчика. 

Сховався в кущах і націлив наних камеру смартфона.

Тільки уявіть собі цю картину - Великий дядька з розрядом по боксу в анамнезі та кандидатською зі спортивної психології тікає від трирічного замурзаного пацана.

Можете сміятися. Хоч комусь весело.

Яке мені діло до неї і її дитини? Хіба таке, що він на неї схожий янгольським личком. Тільки пацан брудний зверху, а його мати з середини.

Викинув з життя зрадницю. Так тепер її син до мене чіпляється. Родич знайшовся. Де не побачить, лізе родичатися. Мені вистачає сімейних обідів у неділю, щоб при одній згадці нудило. 

І так нічого в горло не лізе, ще й дивись, як його матуся запихає малого недоумка кашею. А той і проковтнути не годен. Вічно вимазаний. То їжею, то от піском.

Батько вимагає, щоб не пропускав цих обідів і не відчував себе ображеним з появою у нього ще одного сина.

Все ще пам’ятає мене агресивним підлітком, який розтрощив йому пальці дверима, коли прийшов знайомитись з сином. Тобто зі мною.

Мати так побивалася, наче я його вбив. А я ж думав, що як прожену цього чужого дядька, який згадав про нас через 15 років, мати зрадіє. 

Та де там.

Я виявився монстром, що підняв руку - обожемійякийжах - на рідного батька.

Проїхали.

Ми тоді помирилися і примирилися. І пальці у нього зрослись нормально. Я ж іще не був такий сильний і тренований.

От тільки якби батько тоді образився за неласкавий прийом і пішов собі, його нинішня дружина могла б бути моєю.

І навіть це замурзане дебілятко тоді було б моїм сином.

Так що у всьому треба бачити гарні сторони. 

І бігати . І правильно дихати. 

А не ховатися по кущах і фоткати, як чужа дитина говорить щось чужій дівці.

І радіти. Всесвіт грає за мене. От просто бінго. флеш рояль.

Всі зібралися докупи. 

Всі, хто мені все життя створює проблеми.

Тут тільки лінивий не прихлопне всіх одним махом. А я не лінивий. -Бувай, бррратику. Разом з нянею,  чи хто там вона тобі. - кажу я , продивляючись ролик, де дві нечупари сміються і щось обговорюють.

Цікаво, ця дівчина, щосміється разом з малим, ще пам'ятає мене? Мабуть, досі тішиться, як я тоді  лоханувся.

Нехай порадіє. Останнім все одно сміятимусь я.

ВОНА

Чи забуду колись той день? Три роки пройшло, а можу згадати кожне наше слово, кожний жест.

Зрозумійте, я була практикантка з психології, а не з юриспруденції. Тому нічого не підозрювала навіть тоді, коли той поганець зняв це на телефон. І, як потім виявилося, одразу відправив на сайт універу і в усі свої соцмережі.

Після чого задоволено посміхнувся ідеально окресленим ротом. На цей раз зубів не показував, але все одно було красиво.

Можете сміятись, але в цей момент я ще не підозрювала, що пропала. 

Не повірите - раділа з того, що кохання з першого погляду - ніяка не вигадка. І тому прекрасно, що він одразу показав себе. Тепер я в безпеці. Тому що тепер наше з ним некохання взаємне.

Бути на волосину від залежності й відійти від прірви - таке не кожній вдається. 

Я ж мало не піддалася його чарам. Могла б страждати, якби він просто записався в гурток і пішов собі. Битися головою об стінку від думки, що у нас нічого ніколи не буде. Я ж не вписуюсь в його стандарти, це одразу ясно.

А от він впишеться в будь-чиї. Принаймні поки мовчить. 

Добре, що я його розговорила. І тепер щеплення від безнадійної закоханості зроблене. Я в безпеці від цього мачо пікчо. 

Ходяча брутальність і повна відсутність емпатії - терпіти такого не можу.

От мій Костик, він не такий. Одразу видно - інтелігентний хлопчик з пристойної сім’ї. Я й сама така. 

А оцей? 

Ні за що не здогадаєшся, звідки він і яка у нього сім’я. Ну крім того, що багата. 

Бо виростити таку тушу, з такими білими рівними зубами й сповнену любові та поваги виключно до себе, можна тільки на мішку грошей. І за високим парканом, який захищає тебе від усього, що може похитнути здоров’я і самооцін…

- Ну все. Тепер мені не тільки той вонючий залік поставлять. А й червоний диплом видадуть - перебив мої думки поганець, ховаючи смартфон в кишеню. -  Ай-я-яй, як не соромно. Зовсім новенька преподша, а уже вимагає хабаря з бідного студента. Вважай, що ти тут більше не працюєш.

- Гм. А я тут і так не працюю.

- Ну вчишся. Ти аспірантка?

- І не вчуся.

На мить він отетерів. А я відчула чисту, як сльоза, радість від моральної перемоги. Мовчала. Давала йому змогу осягнути, як він пошився в дурні.

- А що ти тут робиш? - нарешті спитав він. 

- У мене тут практика. Педагогічна. Я тут вивчаю студентські проблеми. І от гурток вестиму. І семінари… 

- Тепер ти вивчатимеш виключно свої проблеми. І цього тобі стане надовго. Бо проблеми величезні. - він тицьнув мені під носа телефон. Більшу частину екрана займала моя рука із його заліковкою, з якої визирала сотка баксів.

Але й обличчя моє було добре видно. 

До мене потроху почало доходити, що в дурні пошився не тільки цей тип. Практика втратила гарні перспективи. 

Ви ж пам’ятаєте - спочатку працюєш на репутацію, а потім вона на тебе. А яка репутація у практикантки, що бере у студента заліковку з грішми? На фото ж не видно, бере чи повертає.

- Як не працюєш? Ти нащо мене обдурила, погань мала? - гаркнув він. Але на цей раз я не відчула ні страху, ні приємного тремтіння. Як відрізало. Залишилося тільки здивування від недолугого звинувачення.

- Я? Обдурила?

- А хто! Сидить на кафедрі, записує в гурток, знає про подарунки від профкому і що завкафедри у відпустці! Кожен би подумав - як мінімум лаборантка або методистка. А скоріш за все преподша, раз вестимеш гурток. А ти ніхто і звати ніяк! Та я тебе...