То була фатальна помилка

Денчик сьогодні не капризував. І сказав ціле речення. Щоправда, я його не дуже зрозуміла. Та головне, що малий говорить все краще.

- Тін, там Тін диви, Ві.

Не знаю, що таке тін. Може тінь?

Там, куди він мене притяг, була тінь від дерева, Але Денчик поглядом шукав щось інше.

Я приклала палець до вуст, малий повторив жест і подивився на мене чесно-чесно. Так чесно,що одразу ясно, що прикидається. 

Ми з ним змовники. Майже злочинці. 

- Завтра може ще буде тін. - сказала я. пішли додому,бо я на пари спізнюся. І все. У нас режим тиші.

Малий серйозно киває.. 

Зараз просто не віриться, що ми б могли ніколи не зустрітися. І малий би залишився зовсім без підтримки.

Три роки тому мені б і самій няня не завадила. Як згадаю того гада.  

Хоча може йому дякувати треба? Без нього ми б з Денчиком ніколи б не перетнулися.

Без того наглющого мачо, що зламав мені життя. Ні. Спробував зламати. Та в нього не вийшло. І ні в кого не вийде.

І все одно  як згадаю себе тодішню, аж не вірю, що це було зі мною.

Вечір, пуста кафедра, і нас двоє. Наче і нічого такого, а страшно.

Типовий страшний сон.

Він тоді сказав, що з’ість шапку, якщо мене ніхто не кидав.

От і треба було сказати, щоб їв. Йшов собі й там десь зпапихався своєю шапкою. Та де там. 

Сказала я зовсім інше.

- Облиште шапку. Так далеко ми заходити не будемо. - я злякалася, що він втече. І через цю непоправну втрату -  єдиного члена гуртка -  мені не поставлять галочку в  бланку практики. 

- Всіх нас колись хтось кидав або кине. Це життя. Тому по цьому пункту заперечень не буде. - відповіла я примирливо.

Він театрально вклонився на це і нічого не сказав.

Тому я говорила за двох.

- Не гаймо часу. Давайте я вас запишу, і ми наступного разу зустрінемося на заняттях. Яку доповідь ви хочете зробити? Чи не про помилкові поспішні судження? - не втрималася від шпильки.

-Які ще заняття? - вражено спитав цей Шерлок Холмс. - Я інакше домовлявся. Юрій Макарович сказав записатись, одержати довідку про активну роботу в гуртку, і все. Залік.

О, ні.

Знайшов довірливу ромашку. 

Ця бурса звісно не взірець. Але щоб отак! Отримувати! Залік! На юрфаку!

Не вірю.

Тільки що цей нечема сприйняв мене за мати-одиначку. А тепер що -  за ідіотку?

- Вибачте. Я не знаю, з чого саме у вас має бути залік. Але ж ви маєте його скласти. Тут же не консерваторія або естрада. Там тільки зал постраждає, якщо співак не вміє співати. Але ж від вас залежатимуть людські долі. Як можна таким шуткувати?

- Мама мія! - Закотив він очі під лоба. І можете не вірити, все одно залишився красенем. -  Хіба можна бути такою занудою? Тепер ясно, чого вас чоловік кинув. Жити з жінкою, яка ходить в чім попало і не слідкує за зовнішністю ще може й можна, а от з такою занудою…

- Я не…

- Мені плювати. Слиною. Я домовився. Забашляв. Ти сама знаєш, де працюєш.

- О,  ми уже на ти?

- Ми ніяк. У вас тут машина по видачі дипломів за гроші. Принтер системи Універ. Приходиш, засилаєш в оркестр готівку за п’ять років наперед. І от тобі диплом. У мене це друга освіта, щоб ти знала.  Я давно працюю. І від твоєї  контори мені треба тільки корочки.

- Що ви собі… - пискнула я, але мене знову перебили.

- Я чесно виконую умови. Привів із собою шефову секретарку, ви маєте тепер ще й її гроші за навчання. Записався на бокс, щоб хтось міг заробити на факультативі. І поїду на змагання, щоб ваш універ хоч у чомусь був перший. От на цей дебільний гурток прийшов, щоб тобі була копійка. 

Він навіть не засапався, випаливши все це одним духом. І не думав зупинятись. Оце легені в людини. А я після ковіду не можу на другий поверх піднятись без задишки.

- Чого тобі ще треба? Чого пиколупуєшся? - не вгавав він. - Сама тут все купила, а мені чого не можна? У тебе ПМС? Тобі додатково забашляти, щоб ти зволила мене занести до списку? Давай я тобі заплачу за ті доповіді. Ти сама напишеш! Тобі ж воно в кайф, писати всяку мурню для власного задоволення. Я з роботи вирвався на годину, а ти мене затримуєш. Що ти можеш знати про роботу, нещастя? Важче олівця в руках нічого не тримала! 

Він знову наставив на мене вказівний палець. Я тепер ясно побачила, що це дійсно неприпустимий у суспільстві жест.

- Я перепрошую. - тихо перебила його монолог. - Все це дуже цікаво. Тільки, як ви правильно помітили, уже пізно. Назвіться і скажіть дві теми доповідей з тематики гуртка. Вам не обов’язково їх робити на завтра. Засідання будуть раз на тиждень, аж до кінця другого семестру. Ви легко встигнете. У вас гарно підвішений язик, і ви глибоко в темі. Тож я слухаю.

Він вперся красивими руками в край благенького столу, що розділяв нас. І я знову впевнилася - його руки дуже привабливі. Про такі кажуть - скульптурної форми. 

І зробила невеличке відкриття. 

Виявляється -  одна людина, в залежності від того, подобається вона нам чи бісить, має зовсім різний вигляд. 

Зараз він був не хлопцем моєї мрії, а карикатурою на якогось тупого мажора Знаєте, з тих,  хто живе на батькові гроші, а сам усіх повчає, як треба правильно жити й заробляти.

І разом з тим мені б не сподобалося, якби він замовк. Його голос і гнів, хоч і неправедний, щось робили зі мною. Щось дивне і незрозуміле.

Одночасно хотілося його чимось стукнути, щоб заткнувся нарешті. А потім… Щоб обійняв мене і сказав, що не сердиться. Що це не про мене. Що всі погані, одна я хороша.

Певно, треба було зараз же тікати. Або  викликати охорону, щоб виставили його звідси.

Три роки поспіль перед сном я уявляю, що так і вчинила. І фантазую про своє чудове життя після цього. 

Але в той момент здалося, що не можу просто так йому відмовити. Він єдиний прийшов, щоб записатися. А один студент і одна практикантка - то уже гурток. Плюсик в карму. Мені ж треба нарощувати бекграунд.