11. Розмова

Влад

Вечір став спокійним і радісним. Ми святкували чудову новину. Поповнення в родині — завжди потіха. Виявляється, мій брат з дружиною в очікуванні маленької дитини.

Я безмежно радий цій звістці. Андрій з Юлею вже забронювали місце хрещених батьків. Мені ж припала роль люблячого дядька.

— З мене ляльки і багато солодощів.

— Чому це ляльки? — обурилася Юля. — Може в животику хлопчик?

— Ну тоді машинки, — усміхаюся їй, а вона мені. На фоні цієї новини, Юля перестала ховати погляд. Ми розмовляли невимушено про все на світі. Принаймі, мені так здавалося.

Я вдячний всім, що ніхто жодного разу не піднімав тему мого поранення. Обстановка навколо була чудова. Дуже не хотілося, щоб цей вечір завершувався.

Дівчата збирали тарілки, шепотілися так, ніби щойно зустрілися. Жінки, нічого не скажеш.

Я роблю останні ковтки алкоголю і хочу долити ще.

— Не треба, тобі вже досить, — наказує брат і забирає пляшку зі столу.

— Хіба я напився? — обурююся.

— Ні, але з твоєю травмою і цього забагато. Алкоголь може провокувати втрату памʼяті. Нащо тобі це?

— Гаразд.

Андрій йде в коридор, знімаючи куртку з вішалки. 

— Ти зі мною? Таксі вже приїхало.

— А машина?

— Завтра заберу. Не хочу сідати за кермо напідпитку.

— Може тоді я заберу? — пропоную спонтанно. — Назаре! — гукаю брата.

— Гаа? — відзивається з кухні.

— У вас знайдеться зайва ковдра?

— Знайдеться! Залишайся.

— Ну все. Машину я тобі прижену.

— Думаю, зранку ти скоро не прокинешся, — тішиться.

— Чому? — дивуюся.

— Якщо ночуватимеш з Юлею під одним дахом, то ніч буде безсонна, — підколює.

Я нічого не кажу у відповідь, просто широко усміхаюся.

— Андрію, зачекай хвилинку, — накидає на себе пальто Юля і мчить надвір, поки той прощається із господарями будинку.

Піти за ними? Але навіщо… мене не кликали.

Ці двоє стоять біля хвіртки, щось активно обговорюючи. Тема розмови точно не про погоду. Добре, що у цьому будинку, куди не глянь, повно панорамних вікон. Бачу їх з вітальні. 

Ступаю з ноги на ногу, бо ніяк не можу зрозуміти, що у них може бути спільного. Аналізую їх спілкування впродовж цього вечора. Юля була значно привітніша з Андрієм, ніж зі мною . З ним одразу йшла на контакт, обіймалася при зустрічі. А зі мною вільно розмовляла вже вкінці. Дивно…

Таксі підʼїжджає до брами, а ці двоє обіймаються. Неприємно дивитися, але поцілунків не помічаю. Андрій тисне її до себе, погойдуючи зі сторони в сторону. Потім сідає на заднє сидіння жовто–чорної автівки і зникає в темряві тихої вулиці. 

— Я постелю тобі наверху, — повідомляє Марія.

— Ага, — навіть не обертаюся в її бік.

Вона підходить, підперезана кольоровим фартухом, стає поруч, тримаючи в руках тарілку.

— Вона завтра їде.

Мовчу, але в грудях закололо. У мене мало часу, не хочу, щоб Юля втекла знову.

Ми обоє спостерігаємо, як вона неспішно прямує в сторону тераси, оминаючи вхід до будинку. 

Все ще стою, як вкопаний. Марія витирає стіл, а мій брат вміло вигружає посудомийну машину. Сімейне життя…

Беру з прихожої тумби шапку і на автоматі хапаю хустину. Точно знаю чия вона…

— Ти замерзнеш без шарфа.

Підходжу повільно, щоб не налякати її. Юля навіть не обернулася. Я накидаю їй цю плахту тепла на плечі, вона кутається, але не каже нічого.

Стаю поруч та помічаю щось дивне. Вона…плакала. Очі трохи набряклі від сліз і з носа тече, як при застуді.

— Чому ти плачеш? Андрій тебе образив?

— Що? Ні. З чого ти взяв?

— Бо плачеш після того, як говорила з ним. Ходімо, не можна лити сльози на холоді.

— Ні. Я не хочу.

— Юлю, так не можна.

— Давай підемо туди, — показує на альтанку, що стоїть в іншому кінці двору. — Не хочу хвилювати сестру.

— Пішли.

Ми рухаємося вузькою стежкою, яка де-не-де підсвічується садовими ліхтарями. Навколо туї, рідкісного виду ялинки і кілька фруктових дерев, що вже скинули листя.

— В тебе проблеми? — питаю прямо, коли заходимо в альтанку.

— Навіть не знаю, що тобі сказати… — стискає губи, ховаючи погляд.

— Правду. Мені можеш сказати правду.

— В мене все добре.

— А по твоєму обличчю не скажеш, — хмикаю.

Юля мовчить, а я вирішую не лізти в душу, хоча бачу, що в неї точно не все окей.

Незручне мовчання зависає між нами, а в горлі зʼявляється ком. 
— Де живеш? 

— Не роби вигляд, ніби ти не знаєш.

— Ну хто зна. Може за пів року ти вже опинилася в Сан–Франциско, — намагаюся розрядити обстановку. Здається, я її розсмішив. Ну хоч якось…

— Київ — мій Сан–Франциско.

— І як тобі там?

— А тобі як? Я що на допиті? — обурюється.

— Та ні. Просто ти нічого не розпитуєш, тому беру ініціативу я.

— У мене все добре. Вчу дітей танців. Задоволений?

— Задоволений, — погоджуюся, — памʼятаю, ти розповідала про це.

Нервова дуже, чого б це…

— А ти де?

— Я живу на правому березі. Працюю там же. Дім – робота, дім – робота. Мій графік нудний і передбачуваний.

— Не впевнена, що нудний.

— Чому?

— Шрам де отримав? 

Мовчу.

— На роботі, вірно?

— Ну так, — брешу, бо деталей мого поранення не знає ніхто.

— Як твоя дівчина? — випалює.

— Дівчина? — дивуюся.

Телефонний дзвінок обірвав нашу розмову. Трапилося щось незворотнє…