8. Чудовий вечір

Юля

— Привіт, — привітався перший.

— Привіт, — дихання збилося, а коліна затряслися.

Який же він гарний! Очманіти можна. Здається, останні пів року Влад не вилазив зі спортивної зали. Фізично він став ще більш підтягнутим. Чорний светр тільки підкреслював його поставу й неабиякий розмір м’язів. А легка небритість додавала ще більшої брутальності.

Тільки щось змінилося… Шрам біля лівого вуха я помітила не одразу. Але коли приглянулася, то зрозуміла, що він доволі свіжий. Мабуть, днями зняли шви.

— Може, будемо вже їсти нарешті?! — обізвалася Марія.

— Так. Я голодний, як вовк, — підтакнув дружині Назар.

Ми сідаємо за стіл, оформлений, як у європейських мішленівських ресторанах.

— Сіс, а ти добре підготувалася. Все дуже гарне.

— І смачне, — додає Влад.

Ми переглядаємося. Він затримує на мені погляд. Хочеться відповісти тим самим, але Андрій бере слово, жартома постукує виделкою по келиху, натякаючи на готовність говорити святковий тост.

Він говорить багато красивих слів і щирих побажань мешканцям цього будинку. Я краєм вуха чую його промову, та зосередитися на почутому не можу. Влад сидить навпроти і пропікає поглядом так, як сірник пропікає папір. З легкістю і великим бажанням.

Він примружує очі, роблячи ковток якогось міцного напою. Назар щось розповідає, а той навіть не збирається робити вигляд, що слухає.

Цілий вечір мені не давав спокою його шрам. Намагалася зайвий раз не дивитися, але виходило погано. Довга лінія починалася біля самого вуха і тягнулася вниз, гублячись під волоссям. Я бачила багато шрамів, іноді допомагала знімати шви. Тому точно знаю, що цей свіжий. Йому максимум місяць.

Влад усміхався братові, піднімав келих, але в діалог майже не вступав. Він не зводив погляду з мене. 

Хотілося запитати, як у нього справи, де саме отримав поранення і як там його…дівчина. Як тільки згадую це повідомлення із сердечком вкінці, то одразу повертаю голову вбік. Хвиля злості вкриває моє тіло, тому я раз за разом відводжу погляд.

Якби мені довелося поглянути в дзеркало, то, впевнена, щоки були б кольору стиглої вишні. Щось надто я зашарілася від настирливих дивлглядок. Тому не придумую нічого кращого, ніж вийти подихати свіжим повітрям.

Дорогою скидаю домашні капці й стаю босими ногами на холодну дерев’яну підлогу.

— Як добре, — закидую голову вгору. Ще вдень хотіла це зробити.

Відчуваю, як миттєво приходжу до тями. Холод — чудова терапія для голови й серця. Мабуть…

— Київські жінки полюбляють моржування? — чую голос за спиною.

Хто б сумнівався, що він піде за мною.

А може, я хотіла цього? Ой, уже й не знаю.

— А київські чоловіки полюбляють лізти в чужі справи? — випалюю і додаю: — Здається, за це можна залишитися без вух, — роблю відсилку до його шраму.

— А я спершу подумав, що ти змінилася. Та ти все така ж.

— Яка така?

— Колюча, — каже він, стоячи зі схрещеними на грудях руками й спершись об дверний косяк.

— А ти все ж такий самовпевнений, — хмикаю.

Кілька секунд ми дивимося одне одному у вічі. Навколо холод, багато дерев і запах хвої, який огорнув усю терасу.

Влад робить кілька кроків назустріч мені. Але впритул не стає. Він упирається обома руками у великий дерев’яний поручень.

— От–от піде сніг.

— Мабуть… — дивимося перед собою в одному напрямку.

Якби не знала, що за огорожею живуть люди, то думала б, що тут починається ліс. Ціле море хвойних дерев тримає на своїх зелених плечах усе навколо і не дозволяє зимі поглинути цей різнобарвний світ.

— У Києві трохи холодніше.

— Я теж це помітила. Львів ще пахне осінню. Але це ненадовго. Все може змінитися за мить…

— Так. Все змінюється за мить, — повторює, ніби аналізуючи сказане.

Влад опускає голову вниз. Бачу, що хоче щось сказати.

— Взуйся. Змерзнеш, — руки й досі розставлені в боки, але погляд уже спрямований на мене.

Я кидаю очима навколо. Влад опиняється біля моїх ніг. Чорні тапочки з пушком, точно моєї Марії, він підсуває мені.

І коли Влад їх приніс? Чи прийшов одразу з ними? А може, вони десь поруч лежали, а я просто така неуважна?

— Дякую, але не варто. Я могла б… — він легко торкається моєї щиколотки, — …сама.

Влад допомагає мені взути тапочки, і ногам стає відчутно тепліше.

— Ноги як бурульки, — підводиться з колін і стоїть непристойно близько до мене.

— Так, дійсно. Холодно, — руками обіймаю себе й рухаюся в бік дверей.

— Юль…

— Гмм, — обертаюся.

— Не втікай. Обіцяй, що поговоримо.

— Я не втікаю. Просто… дійсно змерзла. Пішли до всіх, — чомусь чекаю, поки Влад підійде до мене.

— Пішли, — підходить і веде мене рукою за талію.

Відсуваю руками довгу важку штору, яка прикриває панорамне вікно, що веде до тераси. Влад дивиться на мене, а я — на нього. Стаємо свідками кумедного діалогу.

— Ти зблідла, — сказав Андрій.

— Просто втомилася, — відповідаю.

— Та боже, — протягнув Андрій. — Ви серйозно?

— Що? — дивується Назар.

— На підвищення кваліфікації. Обох! — буркнув Андрій. — Ви дійсно не бачите?

— Про що ти? — Назар переводить погляд на мене.

— О Боже… я хотіла розповісти трохи пізніше. — Марія різко прикриває рота рукою.

— Ти вагітна? — майже пошепки питає Назар.

— Я… не знаю точно.

І наступної секунди Назар вибухає радістю, притиснувшись чолом до чола Марії.

— Ура-а! — скрикую я, підбігаючи до столу.

— Нам не почулося? — із широкою усмішкою обіймає брата Влад.

— Чур, там мій хрещеник!

— Або ж хрещениця, — поправляю Андрія.

— Ей, та заспокойтеся! — вигукує Марія.

Ми обіймаємося й радіємо. Андрій вкотре наповнює келихи шампанським. Разом із щасливою новиною напруга зникає. Ми сміємося, радіємо, жартуємо.

Нове життя молодої сім’ї розпочинається в новому будинку.

Символічно, я б сказала.

Який чудовий вечір…