8. Чудовий вечір

Юля

— Привіт, — привітався перший.

— Привіт, — дихання збилося, а коліна затряслися.

Який же він гарний! Очманіти можна. Здається, останні пів року Влад не вилазив зі спортивної зали. Фізично він став ще більш підтягнутим. Чорний светр тільки підкреслював його поставу й неабиякий розмір м’язів. А легка небритість додавала ще більшої брутальності.

Тільки щось змінилося… Шрам біля лівого вуха я помітила не одразу. Але коли приглянулася, то зрозуміла, що він доволі свіжий. Мабуть, днями зняли шви.

— Може, будемо вже їсти нарешті?! — обізвалася Марія.

— Так. Я голодний, як вовк, — підтакнув дружині Назар.

Ми сідаємо за стіл, оформлений, як у європейських мішленівських ресторанах.

— Сіс, а ти добре підготувалася. Все дуже гарне.

— І смачне, — додає Влад.

Ми переглядаємося. 
Він затримує на мені погляд. Хочеться відповісти тим самим, але Андрій бере слово, жартома постукуючи виделкою по келиху.

Він говорить багато красивих слів і щирих побажань мешканцям цього будинку. Я краєм вуха чую його промову, та зосередитися на почутому не можу. Влад сидить навпроти мене й пропікає поглядом так, як сірник — папір. З легкістю і великим бажанням.

Він примружує очі, роблячи ковток якогось міцного напою. Назар щось розповідає, а той навіть не збирається робити вигляд, що слухає.

Якби мені довелося поглянути в дзеркало, то, впевнена, щоки були б кольору стиглої вишні. Щось надто я зашарілася. Тому не придумую нічого кращого, ніж вийти подихати свіжим повітрям.

Дорогою скидаю домашні капці й стаю босими ногами на холодну дерев’яну підлогу.

— Як добре, — закидую голову вгору. Ще вдень хотіла це зробити.

Відчуваю, як миттєво приходжу до тями. Холод — чудова терапія для голови й серця. Мабуть…

— Київські жінки полюбляють моржування? — чую голос за спиною.

Хто б сумнівався, що він піде за мною.

А може, я хотіла цього? Ой, уже й не знаю.

— А київські чоловіки полюбляють лізти в чужі справи? — випалюю і додаю: — Здається, за це можна залишитися без вух, — роблю відсилку до його шраму.

— А я спершу подумав, що ти змінилася. Та ти все така ж.

— Яка така?

— Колюча, — каже він, стоячи зі схрещеними на грудях руками й спершись на дверний косяк.

— А ти все ж такий самовпевнений, — хмикаю.

Кілька секунд ми дивимося одне одному у вічі. Навколо холод, багато дерев і запах хвої, який огорнув усю терасу.

Влад робить кілька кроків назустріч мені. Але впритул не стає. Він упирається обома руками у великий дерев’яний поручень.

— От–от піде сніг.

— Мабуть… — дивимося перед собою в одному напрямку.

Якби не знала, що за огорожею живуть люди, то думала б, що тут починається ліс. Ціле море хвойних дерев тримає на своїх зелених плечах усе навколо і не дозволяє зимі поглинути цей різнобарвний світ.

— У Києві трохи холодніше.

— Я теж це помітила. Львів ще пахне осінню. Але це ненадовго. Все може змінитися за мить…

— Так. Все змінюється за мить, — повторює, ніби аналізуючи сказане.

Влад опускає голову вниз. Бачу, що хоче щось сказати.

— Взуйся. Змерзнеш, — руки й досі розставлені в боки, але погляд уже спрямований на мене.

Я кидаю очима навколо. Влад опиняється біля моїх ніг. Чорні тапочки з пушком, точно моєї Марії, він підсуває мені.

І коли Влад їх приніс? Чи прийшов одразу з ними? А може, вони десь поруч лежали, а я просто така неуважна?

— Дякую, але не варто. Я могла б… — він легко торкається моєї щиколотки, — …сама.

Влад допомагає мені взути тапочки, і ногам стає відчутно тепліше.

— Ноги як бурульки, — підводиться з колін і стоїть непристойно близько до мене.

— Так, дійсно. Холодно, — руками обіймаю себе й рухаюся в бік дверей.

— Юль…

— Гмм, — обертаюся.

— Не втікай. Обіцяй, що поговоримо.

— Я не втікаю. Просто… дійсно змерзла. Пішли до всіх, — чомусь чекаю, поки Влад підійде до мене.

— Пішли, — підходить і веде мене рукою за талію.

Відсуваю руками довгу важку штору, яка прикриває панорамне вікно, що веде до тераси. Влад дивиться на мене, а я — на нього. Стаємо свідками кумедного діалогу.

— Ти зблідла, — сказав Андрій.

— Просто втомилася, — відповідаю.

— Та боже, — протягнув Андрій. — Ви серйозно?

— Що? — дивується Назар.

— На підвищення кваліфікації. Обох! — буркнув Андрій. — Ви дійсно не бачите?

— Про що ти? — Назар переводить погляд на мене.

— О Боже… — Марія різко прикриває рота рукою.

— Ти вагітна? — майже пошепки питає Назар.

— Я… не знаю.

І наступної секунди Назар вибухає радістю, притиснувшись чолом до чола Марії.

— Ура-а! — скрикую я, підбігаючи до столу.

— Нам не почулося? — із широкою усмішкою обіймає брата Влад.

— Чур, там мій хрещеник!

— Або ж хрещениця, — поправляю Андрія.

— Ей, та заспокойтеся! — вигукує Марія.

Ми обіймаємося й радіємо. Андрій вкотре наповнює келихи шампанським. Разом із щасливою новиною напруга зникає. Ми сміємося, радіємо, жартуємо.

Нове життя молодої сім’ї розпочинається в новому будинку.

Символічно, я б сказала.

Який чудовий вечір…